Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

— Я просто ненормальна, от і все, — сказала Агата, звертаючись швидше до себе, ніж до неї. — Вона мала рацію.

— Хто?

— Вона, — Агата кивнула головою, вказуючи на порожнє ліжко Клаудії. — Так, я жалюгідна подоба людини. Ось чому вона мене цим так дістала, навіть Клаудія це помітила, хоча вона й повна дурепа.

— Зовсім ні. Вона просто хотіла тобі дошкулити.

— Може, неусвідомлено, але вона влучила точно в ціль. Ти теж так уважаєш?

— Що ти! Ніхто не є подобою людини. Кожен є людиною. Можна намагатися наслідувати іншу людину, але це рідко вдається.

— От чорт! Я вже починаю тебе боятися.

— То бійся! — засміялася Зоська.

— Ти що, зазубрюєш ці книжки напам’ять?

— Звісно, інакше звідки б я все це знала?

— І в тебе ще залишається час для навчання?

— Я тобі скажу дещо по секрету, але пообіцяй, що нікому не розповіси.

— Що таке?

— Дехто виконує за мене домашні завдання.

— Хто? — не зрозуміла Агата.

— Пес моєї бабусі.

Зоська вклала в це речення всю свою акторську майстерність, у якій вона завжди сумнівалася, та цього разу результат перевершив її найсміливіші очікування. Агата аж качалася від сміху! Її регіт був таким щирим і заразливим, що за мить Зоська й собі розреготалася, не через Пуцика, бо це було таке жалюгідне створіння, вона сміялася просто за компанію.

Дівчата реготали добрі кілька хвилин, витираючи очі й розмахуючи руками, Зоська трималася за живіт, Агата ж побігла до ванної, коли до кімнати зайшла Клаудія. Зупинилася на порозі, наче їй відібрало мову.

— Що тут відбувається?

— А що? — відказала Агата, яка саме вийшла з ванної. — Уже й впісятися від сміху не можна?

Зоська хотіла щось додати, але могла хіба що махати руками, тим більше, що Агатині слова так подіяли на Клаудію, що на її обличчі відразу відбився подив. Цей вираз був гідний увічнення. У нападі натхнення Зоська схопила мобілку й клацнула Клаудії фотку.

— Ти що, здуріла?! — напала на неї Клаудія, але Зоська саме показувала фотографію Агаті, і це викликало в обох новий неконтрольований приступ сміху. Вони були вже в такому стані, що навіть якби хтось ворухнув пальцем, це довело б їх до спазмів. Зосьці заболів живіт, в Агати були мокрі труси.

— Дебілки! — буркнула Клаудія, аби щось сказати, і пішла геть з кімнати.

— Злякалася нас, — видушила Зоська.

— Ну, то має проблему, бо їй доведеться сюди повернутися, — зареготала Агата. — А я не збираюся їй цього полегшувати.

— Зглянься, це лише людина.

— Точніше, двоє людей. Підозрюю, що вона когось проковтнула, — промовила Агата, і дівчата знову зайшлися сміхом. — Треба перевірити, чи не бракує кого-небудь. Може, Марціна?

— А ти помітила? — здивувалася Зоська.

— А хіба що? Я ж не сліпа.

— Але ти постійно втуплена у свої черевики, наче хочеш ними весь світ стусонути в… Ну, розумієш…

— У дупу? Так? Не соромся. Дозволь собі раз у житті. Вимов це голосно й чітко. А ти взагалі знаєш це слово чи завжди використовуєш евфемізми?

— Яке? Дупа? — Зоська засміялася. — Колись воно трапилося мені в якомусь романі.

— Тоді повтори: ду-па! За мною: ду-па!

— Ду-па.

— Не досить чітко.

— ДУ-ПА! Тепер краще?

— Трохи ліпше, але на шістку не тягне. Ну, що таке! — проказала Агата тоном Міс Тропік. — Лихо мені з вами!

— Дупа! Дупа! Дупа! — горлала Зося, і якби не дискотека, хтось міг би почути й втрутитися, і все завершилося б невеличким скандалом, передусім зміною її ідеального іміджу.

— А ти взагалі ніколи не лаєшся? — поцікавилася Агата. Спостерігаючи за Зоською, вона раптом уперше в житті зрозуміла, що сказані нею слова можуть цілком стосуватися її самої.

— У кожного з нас є свої таємниці, — двозначно мовила Зося.

— Зрештою, хіба це лайка? Дошкільнята лаються міцніше. Мій брат, приміром…

— У тебе є брат? — пожвавішала Зося.

— А що?

— Нічого.

— Є. Молодший. Такий шибеник. Можна сказати, мавпеня.

Зося раптом засмутилася. Агата збагнула, що незумисне її вразила.

— Але я його не люблю, — додала вона, хоча це не зовсім було правдою. Особливо віднедавна.

— Зовсім як я бабусиного собаку, — у свою чергу звірилася Зося.

— Іноді я ладна його вбити!

— Я теж!

— Часом я цього гівнюка просто ненавиджу!

— Може, поміняємося?

— А який це пес?

— Такса, така собі жирна сарделька. Він мене зневажає.

— І ти ще дивуєшся.

— Ну, наші почуття взаємні.

— Що ж, може й так.

— А твій брат?

— Узагалі не такий він уже й поганий, — сказала Агата й здивувалася, почувши власні слова. — Такий шибайголова.

— Чекай, чекай, ти мене розчарувала! Який шибайголова? Я гадала, ти щоночі висмоктуєш з нього кров! Ти не належиш до жодної секти? У такому вбранні ти мала би… — Зоська схаменулася, бо побачила, що Агаті більше не хочеться сміятися. — Пробач, — промимрила вона про всяк випадок.

Агата лише махнула рукою.

— Я йду до ванної, — проказала своїм звичайним тоном, наче цієї розмови взагалі не було.

Коли дискотека закінчилася, Клаудія ризикнула вдруге зайти до кімнати. Агата й Зоська лежали кожна у своєму ліжку, кожна у своїй звичній позі, і Клаудія вже було подумала, чи не примарилося їй все, що вона побачила раніше.

Мабуть, так і було, тож не роздумуючи довше, вона теж лягла на ліжко. Про всяк випадок одягнена, бо підозрювала, що цей день ще не закінчився.