Олексій Якович Огульчанський - Знахідка на все життя

шиє плаття не просте, а святкове… бантики, складки… оборочки. Години дві міряти буде. Потім обов’язково ще про новини поговорять. Я вже знаю!

— Тоді гайда!

Василько зібрався швидко. Надів шаровари, фуфайку, на голову натягнув вовняну шапочку, як у справжніх ковзанярів: мама у Москві купила. Захопив ковзани-дутики — і до дверей.

Коли приятелі були вже на вулиці, Василько щось пригадав, повернувся до кімнати і знову вибіг з підозріло відстовбурченим краєм фуфайки.

— Тепер усе! — полегшено зітхнув він. — Помчали!

Але хлопцям довелося зупинитись: за ними біг Рекс.

Він завжди супроводжував дітей на ковзанку. Друзі вирішили: собаку не брати. Прийде додому Васькова мати — одразу догадається в чому річ.

Спіймавши пса за нашийник, Васько прив’язав його до ганку. Сетер рвонувся і ображено заскавчав.

Крамниця поруч. Тарас склав у торбинку продукти і попрямував до дверей.

— А решту, хлопче! — погукала його продавщиця і поклала на прилавок коробку сірників. — Бери, дрібних немає.

— Навіщо мені ці сірники? — уперся, було, покупець, але, побачивши на коробочці малюнок супутника землі на фоні зоряного неба, засунув сірники в кишеню.

До моря рукою подати. Пробігли провулком, перелізли через паркан — і ковзанка. Крижаний панцир сягав обрію. Тільки від причалу рибзаводу до моря тяглась широка чорна смуга води.

«По тій дорозі батьків сейнер пішов у відкрите море, Де ж він тепер?» — подумав Тарас, оглядаючи спорожнілу до вечора ковзанку. Збоку бовваніла самотня постать ковзаняра. Ще далі чорнів човен на крижині. Напевно, хтось збирався його конопатити — наближалася весна.

Біля самого берега крига підтанула, іноді прозора вода ніжно лизала береговий пісок, а потім знову ховалась під лід.

Без особливого зусилля друзі перестрибнули берегову проталину і, підійшовши до того місця, звідки починалась гладенька, як скло, крига, почали квапливо прив’язувати ковзани.

— Льодок на диво! Побігли! — першим помчав товстун. Тарас заховав свою торбину з провізією за виступ крижини і спустився слідом за приятелем. Впізнавши самотнього ковзаняра, Тарас зауважив:

— Кузько Похмай, бач, викрутаси виробляє. Чистий артист.

Похмай — це їхній однокласник Кузьма Карасик, худенький хлопчик з великою кучерявою головою, в окулярах. Таке прізвисько він дістав зовсім недавно. Було це ось як.

У шостому класі йшов останній урок. Учитель фізики Тихін Мелентійович викладав новий матеріал. Розповідав захоплююче, цікаво. Тиша в класі стояла незвичайна. Зрештою, як і завжди на уроці фізики.

І раптом цю тишу порушив оглушливий шиплячий звук, наче хтось проколов колесо від машини. Всі учні, мов по команді, повернулись і спрямували свої погляди на парту, де сидів Карасик. Той, ніяковіючи, зіщулився.

Учитель потер перенісся, глянув з-під окулярів на притихлий клас:

— Встань, Карасику. Візьми свій музичний інструмент і підійди до мене.

Кузько знітився, почервонів і слухняно підвівся. Він вийняв з-під парти невеличку, завбільшки з цеглину річ, загорнуту в газету, і задерев’янілими, негнучкими ногами попрямував до вчителя. Клас завмер. Карасик обережно поклав на краєчок столу свою ношу, що продовжувала по-гусячому шипіти, а сам поправив окуляри, витягся.

— Чи не поясниш, — досить люб’язно звернувся вчитель до винуватця, — що це в тебе за штучка?

Кузько мовчки пересмикнув худими плечима, наче у нього межи лопаток лазив жук, і, дивлячись на портрет Чарлза Дарвіна, що висів на стіні вище класної дошки, відповів:

— Це мотор!

— Мотор, — задоволено потер руки Тихін Мелентійович. — А конкретніше?

— Якщо говорити конкретно, це — мотор міжпланетної ракети ДМ.

У класі стояла тиша. Знали: Карасик на вітер слів не кидає, коли, звичайно, ідеться про якийсь винахід.

— Тоді скажи, що це за загадкове ДМ і чому мотор міжпланетної ракети опинився в нашому класі? — поцікавився вчитель.

Заспокоєний мирним тоном учителя, винахідник докладно відповів:

— Взагалі я змайстрував ракету «Дайош Місяць»! Це ДМ. Тільки мотор капризує. Приніс, щоб у шкільній майстерні дещо припаяти. А він оце взяв та й завівся…

Вчитель з цікавістю глянув на відстовбурчені кишені Кузикової куртки.

— Це різне… — відповів хлопець і почав викладати на стіл.

Важко було уявити, як могли кишені вміщати стільки всіляких речей. На столі лежали стамески і шила, лінзи кишенькових ліхтарів і механізм будильника, шматочки жерсті і фарфорові ізолятори… Звичайно, не варто й говорити про заздрість однокласників, які споглядали ці скарби.

— Справжня похідна майстерня, — зауважив учитель.

— Або — похмай, — перебив Кузьма, який був мастак і на словотворення.

Отак з того дня в шостому класі замість Кузика Карасика з’явився Кузик Похмай.

Похмай — це трохи незрозуміле слово чимось нагадувало характер Кузьми. Завжди нашпигований, як огірок насінням, різними проектами та винахідницькими ідеями, Карасик був майстром на всі руки. Він малював чудові карикатури у класній стіннівці, винаходив різні прилади і пристрої.

Полігон для випробування своїх творінь Карасик влаштував у дворі за сараєм. Тут громадились химерні споруди з дрібних цеберок, водостічних труб. Усе переплутано дротом — ні пролізти, ні пройти. Ясна річ, вправи хлопця викликали справедливий гнів Кузикової мами, жінки суворої. Не раз після успішного випробування чергової моделі, коли за сараєм неждано лунало оглушливе гуркотіння, винахідникові доводилось тікати від материного гніву. Рятувався Кузько і в очеретах, і на маківці сухої верби…

…І ось Похмай, зігнувшись у дугу, із закладеними за спину руками виписував на кризі незграбними коньками-обрубками, очевидно, власного виробництва, химерні петлі.