Вальдемар Бонзельс - Пригоди бджілки Майї

Та ельф серйозно і велично злетів у повітря, а його очі зблиснули твердою впевненістю. Він узяв Майю за руку і промовив: «Ходи зі мною. Нехай твоє бажання здійсниться».

Квітковий ельф та Майя полетіли у літню ніч. Коли вони пролітали над потічком, сліпучо-біле відображення ельфа блищало у водяному плесі сяйвом далекої зірки.

Майя повністю довірилася цій світлій істоті. Когось іншого вона б уже просто засипала різними запитаннями, та не ельфа. Ельф знає, що робить — відчувала вона. Коли вони пролітали через алею, на якій росли високі тополі, перед ними пролопотів крилами темний метелик, великий і дужий, немов птах. Квітковий ельф окликнув його: «Зачекай хвильку, я тебе дуже прошу».

Майя здивувалася, помітивши, як темний красень одразу ж послухався ельфа. Вони опустилися на гілку високої тополі. Навколо шепотіло та дрібненько шелестіло у місячному промінні листячко, а крізь нього можна було зазирнути далеко в освітлений повним місяцем нічний краєвид. Метелик сів навпроти Майї, повільно підійняв догори свої крила і м’яко опустив їх додолу, так, ніби хотів навіяти комусь прохолоду. Майя встигла помітити, що у нього на крилах були поперечні широкі смуги блакитного кольору. Метеликова голова була немовби вкрита темним оксамитом, а його обличчя, на якому виблискувала пара темних очей, нагадувало таємничу маску… У Майї аж мороз попід шкірою пішов, їй видавалося, що вона бачить найдивніший у своєму житті сон.

— Ви дуже гарні, — зізналася вона незнайомцеві. — Справді, дуже гарні.

Їй раптом стало так хороше на душі!

— А хто це з тобою? — запитав нічний метелик у ельфа.

— Це бджола, — відповів ельф. — Я зустрів її, коли вийшов із квітки.

Метелик, очевидно, знав, що це означає, бо поглянув на Майю майже заздрісно, а тоді кивнув їй — серйозно та задумливо.

— Вам дуже пощастило, — тихенько зітхнув він.

— Ви засумували… Щось трапилося? — співчутливо запитала Майя.

Метелик заперечливо похитав головою.

— Та ні, що ви, — по-дружньому та з вдячністю відповів він, і так привітно поглянув на Майю, що тій одразу захотілося заприятелювати з ним. Проте вона не наважилася відрекомендуватися: її збентежив велетенський зріст криланя.

Ельф поцікавився у нічного метелика, чи заснув уже кажан.

— Так. Уже досить давно, — відповів той.

— Ти запитуєш, бо хвилюєшся за свою супутницю, еге ж? — посміхнувся метелик.

Ельф кивнув на знак згоди, а Майї захотілося дізнатися, хто такий кажан, але в ельфа було зовсім обмаль часу… Відкинувши з чола своє волосся, він зітхнув: «Літня ніч така коротка… Полетіли, Майє, нам треба поспішити».

— Може, тобі допомогти? Я можу тебе понести на спині, — запропонував свої послуги нічний метелик.

Ельф подякував: «Якось іншим разом».

Поки вони летіли далі, Майя подумала: «Але ж цього не трапиться, отого іншого разу… На світанку ельф помре».

Нічний метелик продовжував сидіти і дивився услід друзям, аж доки сяйво від ельфа не розчинилося у темряві ночі. Потім озирнувся і почав розглядати свої крила із широкими синіми смугами. Він задумався: «Я стільки разів чув, що я сірий та гидкий, і що мій одяг не порівняти з пишними шатами денних метеликів. А от маленька бджілка побачила в мені лише прекрасне». Після цього він пригадав Майїне запитання. Чому він такий сумний сьогодні? «Ні, — відповів він уголос, — тепер я вже не сумний. Тепер уже все гаразд».

Тим часом Майя та ельф летіли густим садом, який виглядав розкішно у приглушеному місячному сяйві. П’янко пахла прохолодна роса, а сонні квіти просто зачаровували! Фіолетові кетяги акації вилискували свіжістю, а кущ червневих троянд нагадував маленьке квітуче небо із червоними ліхтариками у ньому. Блідо та сумно миготіли у темряві білі зірочки ясмину, розливаючи довкіл запаморочливо-солодкий аромат. «Хто би міг подумати, — нечулася від щастя бджілка, — хто би міг уявити, що вночі так прекрасно…»

Аж раптом її погляд упав на сяйливу цяточку: «Ой, глянь-но, зірка впала на землю! Метається туди-сюди у траві та ніяк не може відшукати дорогу на небо».

— Це не зірка, — спокійно і серйозно пояснив квітковий ельф. — Це світлячок.

Майя дуже здивувалася з такої дивовижі й водночас лише тепер зрозуміла, чому ельф видається їй таким добрим. Він ніколи не сміявся з її недосвідченості. Ба більше — пояснював їй усе, чого бджілка не знала, доповнював її знання та спрямовував думки у правильне русло.

— Світлячки — це дивовижні комашки, — пояснював ельф, — вони носять з собою світло! Їхні ліхтарики осявають морок ночі, а, крім того, таким чином вони знаходять в темряві один другого. Пізніше, як долетимо до людей, познайомишся з одним світлячком.

— А для чого я маю з ним знайомитися?

— За хвилю дізнаєшся, — відповів квітковий ельф.

Тим часом вони підлетіли до альтанки, густо зарослої жасмином та козолистом. Ельф і Майя опустилися зовсім низько, мало не до самої землі, аж почули тихесеньке шепотіння з-під густо сплетених листочків. Квітковий ельф кивнув до одного світлячка: «Будь ласка, посвіти трішки, нам треба пролетіти через темряву поміж листочками і потрапити до жасминової альтанки».

— Агов, але ж твоє світло значно яскравіше від мого, — здивувався жук-світляк.

— Я теж так думаю, — погодилася з ним Майя. Хоча ляпнула це, аби лишень приховати хвилювання від того, що вона скоро мала побачити.

— Саме через це моє сяйво я мушу загорнутися у листок, — пояснив ельф, — бо люди побачать мене і перелякаються. Ми, ельфи, приходимо до людей лише у мріях і снах.

— Так, це зовсім інша справа, — погодився світлячок, — і справді, в такому випадку я придамся найкраще. Я старатимуся щосили! А оця величезна тварина, що з тобою, вона мені не заподіє шкоди?

Ельф заперечливо похитав головою, і світлячок заспокоївся.