Вальдемар Бонзельс - Пригоди бджілки Майї

волоссячком, а за мить з’явилася і вся істота: тендітна, у білій сукеночці…

Переляк та захоплення, які охопили Майю, неможливо описати. Бджілка просто оторопіла, сиділа непорушно і лише очима кліпала, спостерігаючи за з’явою.

Тим часом маленька істота видряпалася на край пелюсточки, простягнула рученьки до місяця, назустріч його променям, і з блаженною посмішкою почала розглядати прекрасну ніч. Аж ось вона кілька разів стрепенулася усім своїм прозорим тільцем — і на спинці у неї розгорнулися крильця, ще біліші за місячне проміння та чисті, немов сніг… Ці крильця виступали вище біленької голівоньки, а їхній нижній край сягав аж до стоп.

Такого дива Майя ще ніколи у своєму житті не бачила! Прекрасна істота стояла, простягнувши рученята угору, а потім заспівала пісню:

Світло — вітчизна моя, Ясному небу радію я, Життя та смерть ідуть чередою, А моя душа — завжди зі мною. Моя душа — повівання, Краси земної дихання, Як лику Божого, Так і творіння Його кожного.

Майя тим часом голосно захлипала, хоча сама не могла пояснити: чи то від розчулення, чи то від щастя.

Маленька істота повернулася до неї.

— Хто це тут плаче? — запитала вона чистим голосочком.

— Ой, та це я, — зізналася Майя. — Ви вже вибачте, що я вам заважаю.

— А чому ти плачеш?

— Я сама не знаю, — відповіла Майя. — Може, через це, що ви такі прекрасні. Скажіть, хто ви? Ви ангел?

— Ні, — відповіла маленька істота та продовжила без жодної тіні усміху. — Я — квітковий ельф. Звертайся до мене на «ти». А що це робить маленька бджілка на лугу посеред ночі?

Ельф підлетів до Майї та сів поряд із нею на пелюсточку лілії. Звідси він дивився на бджілку серйозним та дружелюбним поглядом. Поки Майя розповідала йому про свої пригоди, золотоволосий ельф не зводив із неї своїх темних очей, які при місячному сяйві блищали на білому обличчі, немовби срібні.

Квітковий ельф гладив Майю по голівоньці весь той час, поки вона розповідала свою історію, та сердечно і з любов’ю дивився на неї. Від його погляду бджілка сяяла від щастя! Вислухавши Майїну розповідь, квітковий ельф промовив: «У нас, ельфів життя недовге — лише сім ночей. Але весь цей час ми повинні залишатися у квітах. Кожен у своїй, де народився. Коли хтось протягом цього часу залишить свою квітку, то умре, щойно небо забагряніє від перших сонячних променів».

Майя від переляку аж здригнулася і широко розплющила очі.

— Швиденько, швиденько, лети назад, у свою квітку! — гукнула вона.

Ельф сумно похитав головою.

— Ні, вже занадто пізно, — пояснив він. — Проте послухай далі. Більшість ельфів виходять зі своїх домівок. Вони роблять це навмисно, бо хто вийде з дому і наважиться на передчасну смерть, той може одарувати когось, виконавши будь-яке його бажання. Отож, коли якийсь ельф твердо вирішив покинути свою квітку, щоби сповнилося чиєсь заповітне бажання, у нього відразу ж виростають крила…

— Ой, як прекрасно! — не стрималася від захоплення Майя. — Я би також вийшла із квітки. Це ж так чудово: виконати найзаповітніше бажання когось іншого!

Бджілці навіть на думку не спало, що саме вона була тією істотою, яку ельф першою зустрів, коли вийшов зі своєї квітки.

— А коли ти виконаєш те бажання, то одразу ж мусиш умерти, так?

Ельф кивнув на знак згоди, але цього разу зовсім не сумно.

— Ми ще побачимо схід сонця, — промовив він. — Але щойно спаде роса — ми перетворюємося на легку пелену і клубочимося над травою лугів. Ти ж, мабуть, не раз бачила, що ця пелена матово світиться зсередини, ніби усередині неї — світло? Це ельфи, їхні крила, їхні шати… Перетворившись у пелену зі світла, піднімаючись все вище і вище, ми стаємо краплинами роси та спадаємо додолу. Рослини всотують нас, приймають у свої бутони — та ростуть. Минає час, і ми, ельфи, знову виходимо з квітів.

— То ти вже колись був ельфом?!

Ельф знову кивнув на знак згоди.

— Так, але я цього вже не пам’ятаю. Доки ми спимо у квітах — про все забуваємо…

— Думаю, гарно так жити, знову і знову, — висловила своє захоплення Майя.

— Так живуть не лише ельфи, а й усі на землі, — сказав ельф. — Потрібно лише дивитися на речі ширше та сприймати все різносторонніше. Не обов’язково прокидатися від довгого сну в бутоні квітки. Проте, сьогодні розмова не про це.

— Я така щаслива! — зраділа від здобутих нових знань Майя.

— Ти вже щаслива і в тебе немає жодного бажання? — здивувався ельф. — Ти ж бо перша, хто трапилася мені, і я маю виконати твоє найзаповітніше бажання.

— Я? — розгубилася Майя. — Та я ж лише бджола. Хіба ж я заслужила на таку доброту?

— Добро, як і красу, ніхто не заслуговує, — відповів ельф, — вони даються нам не по заслугах, а як тепло та світло від сонця — просто так.

У Майї шалено загупало серденько. Так, у неї була заповітна мрія, така бажана! Але вона так боялася її висловити. Проте ельф, здається, здогадувався, чого хоче бджілка, бо лише всміхнувся на знак того, що від нього важко щось приховати.

— Отож? — запитав він і відкинув пасмо золотого волосся, що спало на матове чоло.

— Я би хотіла пізнати людину, — пристрасно та швидко мовила Майя і одразу злякалася, що таке бажання неможливо виконати.