Хорхе Луїс Борхес - Вибрані поезії

Цей вірш, як майже всі інші, зловживає безладним переліком. Щодо цієї поетичної фігури, до якої так вдало звертався Волт Вітмен, можу сказати лише, що вона повинна здаватися хаосом, безладом, але бути в своїй суті космосом, порядком. (Прим. авт.). ">[57]
О дні, що віддані зусиллям марним забути біографію поета мізерного Південної півкулі, якому феї чи то зорі тіло дали таке, що не лишило сина, і сліпоту — півтемряву й в'язницю, і старість — передвісницю сконання і славу, що її ніхто не гідний, і звичку вимережувати вірші, і давню пристрасть до енциклопедій, ґрунтовних мап і матової кості слонової, й невиліковну тугу за звуками латини, і окремі картини Единбурга та Женеви, що в пам'яті лишились, забуття імен і дат, культ Сходу, що його різноплемінний Схід не розділяє, і переддень непевної надії, а ще етимології нестримність і мови саксів речення залізні, і місяць, який завжди нас вражає, і кепську звичку цю — Буенос-Айрес, смак грона виноградного й води, й какао, солоднечу мексиканську, якісь монети, пісковий годинник, — поета, що одного дня, такого ж, як безліч інших, змириться з цим віршем. Елегія
Він потай від усіх, і навіть люстра, сьогодні кілька сліз людських пролив. Не може знати він, що споминають усі ті речі, які варті сліз: краса Єлени (він її не бачив), ріка нестримна швидкоплинних літ, рука Ісуса на розп'ятті римськім, і попіл спаленого Карфагена, а також соловей угорця й перса, коротке щастя і наступна туга, слонова кістка й мелодійні строфи Вергілія, що труд мечів уславив, і дивовижні форми хмар в усі нові та неповторні надвечір'я, і ранок, що повинен стати днем. Там, за дверима, створений з любові, самотності та часу чоловік в Буенос-Айресі оплакав щойно усі ці речі. Творець
Ми — річка, на яку ти, Геракліте, пославсь. Ми — час. Його незмінний плин усе несе з собою: левів, гори, оплакану любов і попіл втіхи, оманливу надію нескінченну, і пишні назви царств, що стали тліном, гекзаметри і грецькі, і латинські, сумне похмуре море на світанні, і сон, цей передчасний присмак смерті, і воїна, і зброю, й монументи, і Януса обличчя, незнайомі одне із одним, й лабіринти з кістки слонової — їх тчуть на шахівниці фігури, й Макбета червону руку, що здатна закривавити моря, й годинників таємний труд в пітьмі, і люстро, що глядить собі невпинно у інше люстро, й їх ніхто не бачить, сталеві плити і готичний шрифт, шматочок сірки у шухляді шафи, а ще нічниць важкі тривожні дзвони, світанки, надвечір'я і відлуння, твань і пісок, і ягель, й сновидіння. Я — образи всі ці, а більш нічого: нудьга їх кличе і тасує жереб. Із них я, попри сліпоту та кволість, створити мушу свій нетлінний вірш і (це моя повинність) врятуватись. Вершина
Ті письмена, що їх за довгі роки лишили інші і твій страх згадав, тебе вже не спасуть, бо нині став ти центром лабіринту — твої