Жанна Куява - Дерево, що росте в мені

Вона й не питала Ярослава, чому він не бачить.

А якось…

— Ще не на таке заслуговую, — видав.

«Невже він злочинець? — мучило Ярину. — Невже біду комусь заподіяв? Чи шкоди великої десь наробив?! Чого такі прикрості каже?» Думати — думала, та нічого не розпитувала. Боялася, мабуть, правду почути.

— Якби й умер, мені себе не шкода було б, — укотре приголомшив сердега.

— А я живу, — відповіла на те Ярина. — Як є, так живу. Не скочиш вище себе, не зробиш більш як можеш. Змирилася з усім та й живу собі, — додала.

— Ти, Ярко, найдорожчих людей не зраджувала, ти їх напризволяще, мо’, не кидала, — зауважив незрячий.

«Зате вони мене кидали», — подумала Ярина, батьків споминаючи. А вголос додала:

— Головне — вину свою визнати. Тоді й камінь з душі впаде. Легше дихати стане…

— А я на «легше» не заслуговую. Я — остання падлюка, Ярко, — гепнув горілиць на подушку, скупу сльозу зронивши…

Ярина не знала, що й думати. Чого її любий так себе називає? Що гріховного накоїв? Чому життя на самоплив пустив, не бореться за нього? Хіба друге матиме?..

Авжеж, не матиме.

То як же йому помогти? Як же його врятувати?

«З часом дасться знати», — постановила.

Бо нікуди їй було поспішати. Вона собі мовчатиме… А коли раптом сам заговорить, то вона його неодмінно вислухає. Попри зайнятість і роботу не встане з місця, поки він до крапки не висповідається. Бо то вельми важливо — дослухати до кінця. Мало хто так уміє. Та й мало хто хоче…

А потім Ярина, чим могтиме, старатиметься зарадити.

І не переставатиме якнайліпшими наїдками Ярослава годувати.

На п’ятий день він і справді відкрився. Сам. Ярина нічого такого робити не просила, ні до чого не під’юджувала чи, борони Боже, силувала. Направду: коли один ніби знічев’я мовчить, то другий ніби знічев’я говорить. І майже щоразу — про те, що найбільше болить.

Дівчина, як і обіцялася, вислухала Ярослава до кінця. Щоправда, довелося незрячому на три дні свою оповідь поділити, бо відпочивальники, знай, чекали й вимагали від маленької і кривенької (таки лише тілом, добре те чужі люди завважили) кухарки попоїсти. Мусила вона від слухання відриватися, бігти до плити. Але назавтра до любого серцю розповідача поверталася, хоч і боялася почути щось нестерпне й болісне, що, мов вода з неба, могло стишити і вгамувати вогонь навіть найбільшої любові, найсильніших почуттів.

— Гой, Чеславо, там тебе питають! — улетів до хати схарапудженим птахом Секлетин Максим, що хвилину тому вийшов після святкового материного частування надвір перекурити. — Така машина! Така крута «волинянка»[33]! Чорна! Я ще не бачив таких!!! — обдав їдоків витрішками, ще й руками ввись, як ворон крилами, змахнув.

Чеся ніц’ не зрозуміла з почутого. Мовчки на Максима глипнула.

Ярина лишень брови, злегка підфарбовані чорною тушшю, суворо насупила.

Гостювальники разом із ювіляркою Секлетою голови від наїдків відірвали й собі в Максима зчудовані погляди, мов списи, встромили.

— Він спитав, ну… чи тут живе дівчина з дивним ім’ям Чеслава. А я що мав казати? Ну я й сказав правду, що ну… що онде ти, — пробелькотів розгублено підпилий поліщук.

Ярина, хоч і сидячи на місці, як та квочка на сідалі, враз закопошилася.

— Чи ти правду кажеш, Максиме?! — перепитала налякано. — Та бути такого не може! Хто ж її може питати?! — зморщила носа, стривожено глянувши на доньку.

— Іди вийди, то побачиш! — відказав на те Максим, киваючи головою в бік Чесі.

— Куди вийди?! Хто вийди?! — обурилася, продовжуючи вовтузитися, сама не своя Ярина Королівська.

— Іди, Чесько, то ж тебе той панисько зове! — махнув Секлетин первак худою правицею. — То ж людина стоїть надворі, жде тебе! Йди, кажу!

Чеслава й далі сухим пнем сидьма сиділа.

«Господи, але хто це? — лишень подумала стривожено. — Що мені буде, що мені зараз буде?!» — заплакала, та тільки нутром, не виглядом.

Ярина притьмом з-за столу вискочила, до вікна навпроти підбігла, завіску колись лазурову, а нині вицвілу до білястої відсунула, на дорогу глянула.

— Гой, — дрібні руки до грудей притисла. — Хто то, Чесю?! Хто то, моя птасю?! — обличчя так, ніби до сварки, скривила.

— Я не знаю, — відказала мала Королівська, так і не поворухнувшись.

— То йди глянь, як не знаєш, — тихо, проте строго, без люб’язності, наказала маленька мати.

«Хто це, Боже, хто-хто-хто?! — томилася роздумами дівчина, поки з-за столу вибиралася. Ох і боялася у вікно споглянути! Ох і страхалася того, що про неї оці люди, які тепер довкруж столу гостроверхими палями стримлять, як на засадженій стручковою квасолею грядці, скажуть. — А мамка… Щоб тільки вона на мене не зобидилася, щоб тільки я її не розгнівала…»

Чеслава здаля кинула оком у вікно.

— Гой! — скрикнула від здивування.

— Хто то?! — поспіхом спитала Ярина.

— Матвій, — тихо мовила дівчина. — Ми в лікарні… Він овдовів… У нього донечка…

Чесі в очах потемніло. Де