Жанна Куява - Дерево, що росте в мені

подивувань і насміхів колись дід Голуб до життя її повернув, кісточки роздроблені склав — кривенького недоростка склепав?!

Для кого їй було себе зберігати?!

Навіщо?!

Усі свої двадцять із гаком літ Ярина тими муками-запитаннями мордувалася. І Секлетку, яка рідну матір усі роки їй заміняла, цими загадками доймала. Та вона, бідна й пристаркувата, відповідей не знала. Бо й свого клопоту гору, що заввишки з церковні криласи, мала…

Утім Ярина не втопилася.

І не отруїлася.

Бо надію, що змалку жевріла в ній, нині до великого вогню розпалила.

І любов із тонких паростків добірним пшеничним колоссям зростила.

От що їй духу додавало!

Надія, що гріла душу.

І любов, яка своєю наснагою, наче хлібом, живила…

Тому-то й менше почала боятися Королівська світу, в якім жила. Він же її захистив-уберіг, згинути в батьківській хаті не дав, то хіба по-ворожому вчинив?! Далебі, як друг-приятель. Причім — великодушний. Тому нічого на нього ремствувати, у своїм каліцтві винуватити.

Світ плодить не для самозгуби. Світ плодить для самовдосконалення.

То й що, що Ярина — слабке й нехитре дівча, та ще й таке манюнє?! З отим черв’яком неугавним, який так пив її кров, на сухе й черстве тільце волів перетворити, вона довго мірялася дужістю… І таки здобула над ним перемогу. Бо з дівчини було доста одного каліцтва — тілесного. Душу ж вона берегла, мов найбільшу коштовність. Доглядала за нею ліпше, як за любою хатою, що була для неї найпершим притулком, захистом, міцним, як її соснова долівка, опертям. Удома дівчина на пухкій, зі світлих помислів подушці засинала і м’якою, ніби приязна доля, ковдрою вкривалася…

Але душу, знай, іще більше щадила: ясними думками, кріпкими надіями, як квіти водою, здобрювала, від прикрих і темних намірів, мов улюблені розлогі рудбекії од бур’яну, виполювала. Знала ж бо: тільки закине ту внутрішню над собою роботу — не зостанеться від неї нічого, спопелиться-розвіється димом-вітром, як те сталося з батьками та їхньою хатою. Кинули вони життя напризволяще — небуття навзаєм і дістали.

А Ярина хотіла пожити.

Нехай і кривилася тілом.

Зате душею цвіла…

«Як же треба ненавистю себе покалічити, хоб отак людину понівечити, на таке безпораддя її перетворити?!» — думала Ярина, тремтливими долонями за обличчя хапаючись, коли непритомного пильно розглядала. І зареклася враз: хай там що, а допоможе побитому на ноги стати. Їй-бо люди колись іще не так допомогли, коли хату нову звели та новісіньким шифером укрили…

За добро добром щораз платила Ярина. Нехай і меншим. Бо й сама — невеличка.

6

Вона носила йому попоїсти здебільшого картопляне пюре, посмачене вершковим маслом і притрушене дробинками молодого пашистого часнику. Рідше — легкі бульйончики з молодої курятини. Недужий Ярослав ніколи не відмовлявся, завше з насолодою поїдав ситні й ароматні гостинці: то тобі не лікарняні пісні та дієтичні потравки. Не зогледівся, як почав чекати приходу уважної добродійки, відданої опікунки. Вона щоразу приходила в той самий — післяобідній — час.

— Своїх нагодувала, тепер до вас прийшла, — казала Ярина, маючи на увазі зголоднілих до обіду відпочивальників. Затим хутко здіймала покришку з глибокої тарілки, де чаївся з душею приготований ароматний наїдок.

Палатою вмить розходилися апетитні пахощі по-домашньому, ба навіть по-материнському дбайливо скомпонованої страви.

— О, — прицмокував хворий, — моя улюблена пом’ятуха з часником.

— Товкачі, — посміхалася у відповідь Ярина. — У нашому селі пом’ятуху звуть товкачами, — годувала чоловіка з ложки, гейби рідну дитину.

Свою кровинку Ярина хоч і хотіла мати, але думки про материнство старалася відганяти. Як і про кохання, що його, певна річ, чекала й потребувала. Однак, будучи переконаною, що воно в неї буде неодмінно нероздільним, а отже, страждальним і сльозливим, умент про всі ці роздуми забувала — мук дівчина стерпіла вже доста.

А нині Королівська радості доскочила. Справжньої. Величезної. До того ж щоденної і дедалі відчутнішої. Бо коли приходила до свого «підопічного», то, знай, від душі вдовольнялася і, як ніколи й нічим, надихалася… Він же, хоч і гріх так думати, вважала: не бачить. Ні її величенької супроти всього тіла голови, ні низького, як у дитяти, зросту, ні потворної спини, ні кривеньких ніжок. Він її лише чує (а голос у Ярини хороший, навіть милозвучний, як багато хто зауважував) і смакує наїдками з її спритних та вправних, хоч і маленьких, рук.

Ярина закохалася в Ярослава, тільки-но побачила. Попри рани й опухлості, поміж кров’ю та синявою роздивилася його виразну вроду, запримітила на щоці серце-мітку. А ще більше привабив дівчину зріст молодика, бо був він, мовби сам Геракл!

Отакому б велетню на руках її, мацюпуню, носити!

Отакому б силачеві від недобрих очей її, дрібнюню, захищати!

Але ж ні!

Ні-ні-ні!

Жодних думок про кохання!!!

Тільки…

Що, коли воно вже вхопило Ярину за петельки, підняло над землею і понесло своїм летом, своїми путями незвіданими, тому такими чарівливими та манливими?..

Що мала робити Королівська?

Нічого.

Зажила вона, кохаючи вперше в житті, — літала без крил, веселіла з нічого, справжнє щастя пізнавала. Хоч і частинками — не цілком.

Ох і файно малася!

Ох і життєлюбною почувалася!

А що далі?

А хтозна.

Та й… чи важливе те «далі», коли ось воно, при тобі, таке живодайне