Володимир Леонідович Кашин - Тіні над Латорицею

— Здається, був високий, бо нахилився до віконця… Але стверджувати не можу.

— Високий? Так… — Підполковник кілька секунд роздумував. — А скільки взагалі ви продали квитків того дня?

— Не пам'ятаю. Багато.

— Це можна уточнити, — втрутився начальник станції.

— А на цей поїзд? — запитав Коваль.

— Чотири… Ні — п'ять. Звичайно, п'ять! Ще один перед самісіньким відходом. Вилетіло з голови.

— Якщо треба, я зараз перевірю, скільки було продано квитків цього дня, — повторив начальник станції. — А вам, Іване Семеновичу, треба бути точним. Адже ви — свідок. — І він почав гортати журнал.

— А інші пасажири, що купили квитки на цей поїзд, місцеві? — і далі питав Івана Семеновича підполковник. — Ви їх знаєте?

Касир мовчав.

— Ну, Іване Семеновичу! — не витримав начальник станції.

— Пригадую їх, але не точно, — нарешті признався касир.

— От що, Іване Семеновичу, — сказав Коваль. — Подумайте, згадайте. І прийдіть у міліцію, спитаєте мене, підполковника Коваля, або капітана Вегера… Ви його знаєте?

Обоє залізничників закивали головами.

— А поки що спасибі вам, і вам велике спасибі. — Коваль потиснув обом руки і, поклавши фотографію худого окремо, в порожнє відділення портфеля, вийшов із будинку станції на безлюдний перон.

— Значить, цей, — промовив уголос, сам до себе.

З вокзалу Коваль поспішив у міліцію, куди мав повернутися і капітан Вегер після обходу кількох підозрілих квартир. Фотографія рецидивіста, впізнаного касиром і покладена в окрему кишеньку портфеля, немов підганяла його.

Дмитро Іванович хвилювався. Це, правда, був для нього звичайний стан від часу, коли починав розшуки, і до закінчення їх. Протягом усієї практики не навчився бути зовсім спокійним на роботі. Але в окремі моменти він сам починав відчувати це своє хвилювання. Так було з ним і зараз. Якщо рецидивіст і ще хтось з ним, поки що не відомий, справді виїхали 16 липня, то це скидається на втечу, — підполковник ні на мить не забував, що на подвір'я Каталін Іллеш через паркан перелазило двоє.

У кабінеті Вегера Коваль поклав фотографію на стіл.

— Ну от, капітане! — сказав начальнику карного розшуку. — Що за особа? Як вона у вас значиться? Виїхав удвох з кимось 16-го поїздом Белград — Москва. Квитки брав до Києва.

— А-а, — протяг Вегер, миттю глянувши на фото. — Це — Кравців. Знову, значить, узявся за старе! Ясно…

— Поки що нічого не ясно, — зауважив Коваль. — За що відбував?

— Двічі. Перший раз за крадіжку — рік. Другий — п'ять у колонії строгого режиму. По сто сорок першій: пограбування із замахом на життя. Кличка Довгий. І справді, зріст — баскетболіст позаздрить! Гм!.. Отут і черевички сорок четвертого розміру можливі!.. — А хто міг бути з ним?

— Касир більше нікого не упізнав? — перепитав каштан, перетасовуючи, немов карти, фотографії місцевих «марнотратників життя» і час від часу зупиняючи погляд то на одному обличчі, то на іншому.

— Ні, нікого. Займіться, Василю Івановичу, встановленням особи супутника Кравціва. Касир не бачив його, квитки брав цей Довгий-Кравців. До речі, касир повинен згадати, хто ще сів у поїзд водночас із нашим підопічним. Може, вийдете на другого. Поговоріть ви з касиром. Неодмінно з'ясуйте мотиви й обставини виїзду Кравціва. Може, це простий збіг, а не втеча? І тоді ми промахнемося… Втім, ученого вчити… Вам щодо цього епізоду, Василю Івановичу, — повна ініціатива. Карт-бланш!.. Ви тут усе і всіх знаєте.

Вегер викликав інспектора Козака і наказав йому з'ясувати обставини виїзду Кравціва, вияснити, з ким він зустрічався останнім часом, чи залишилися ті люди в містечку.

Коли лейтенант Козак пішов, Коваль коротко познайомив капітана із своїми сумнівами, поставив йому кілька запитань, особливо цікавлячись братом загиблої Ернстом Шефером, її сусідами.

Перед тим як покинути приміщення карного розшуку, Дмитро Іванович попросив Вегера весь час тримати його в курсі подій і, як тільки надійдуть нові відомості про Кравціва чи його супутника, подзвонити в готель.

Звичайно, поки що він не розкрив капітанові всіх своїх сумнівів та міркувань. Спочатку сам мав розібратися у тому хаосі, що заполонив його думки, з'єднати логічними лініями усі віхи. Він іще не склав свого знаменитого «ковалівського графіка», тому не хотів відкривати карти.

Але план вже визрівав. Коваль передчував успіх і поспішав засісти за роботу — сьогодні ж, негайно!

Шлях від міліції до готелю «Зірка», в якому оселився з донькою, якихось два квартали, підполковник подолав так швидко, наче не йшов, а біг. Дорогою не покидала надія, що Наталку в номері не застане, — адже зараз йому необхідно побути на самоті!

Можна було б і в скверику посидіти, що проліг через центральну вулицю Миру, чи прогулятися у мальовничому міському парку з його тінистими деревами та екзотичними рослинами, подумати там, поміркувати. Але у скверику увагу відвертатимуть перехожі, і в парку не виключена зустріч з людьми, котрі вже знають його. У невеличкому містечку таємниці тримаються недовго. Та ще така, як розслідування загадкового вбивства вдови Іллеш та її дочок! Отже, зараз, на початку його улюбленого логічного аналізу (як він чекав цих хвилин!), краще мати під рукою стіл, кольорові олівці і папір.

«Тільки б Наталки не було вдома», — мало не молився він, піднімаючись по сходах на свій поверх.

Наталі й справді не було. Але в коридорі на нього чекала несподіванка: в одному з потертих зелених крісел куняв якийсь старий.

— Здрастуйте, пробачте, будь ласка, — відразу підхопився він. — Я на вас давно чекаю, навіть задрімав, здається. Ви… товариш Коваль? З Києва, так?

Підполковник кивнув.

— Здрастуйте, товаришу Коваль, — повторив старий, немов удруге прокинувшись. — Я на