Рувім Фраєрман - Дикий собака Динго

ночі їй дозволяли не спати. Це було її свято. Щоправда, вона народилася не в саму ніч під Новий рік, а раніше, але чи має це значення! Свято є свято, якщо воно твоє і якщо навколо тебе також радіють. А цієї ночі в місті ніхто не спав. Сніг з тротуарів скидали на дорогу, і ходили один до одного в гості, і серед ночі лунали пісні, і рипів під ногами сніг.

Цього дня мати ніколи не працювала, і Таня, прийшовши із школи, ще з порога кричала:

— Стоп! Без мене пиріжків не ліпить!

А мати стоїть посеред кімнати, і руки в неї у тісті. Вона відводить їх назад, як два крдила, що готові підняти її в повітря. Та мати лишається на землі. Вона нагинається до Тані, цілує її в чоло й каже:

— Із святом тебе, Таню, з канікулами. А ми ще нічого не починали робити. Чекаємо на тебе.

Таня, кинувши книжки на полицю, поспішала надіти свою стареньку, в чорних цяточках, сукню. Вона ледве влазила в неї. Дівчинка за рік виросла, і тепер у цій сукні чимось нагадувала вітрило, що його наповнив попутний вітер.

Мати, поглядаючи на доньку хитала головою:

— Велика, велика!

А Таня, не боячись замазатися в тісто, хапала її ззаду за руки і, трохи піднявши, проносила через усю кімнату.

— Ти надірвешся! — перелякано кричала мати.

Але мати була не важка. Ця ноша була для Тані легша за жмут сухої трави.

Донька обережно опускала матір на підлогу, і обидві ніяково дивилися на стареньку, що стояла у дверях.

Обидві з'їхали з глузду, — казала нянька, — забули про тісто!

XIV

І тоді наставали найприємніші години. Все, що ввечері Таня їла й пила і чим частувала гостей, — все вона робиласама. Товкла чорні зернятка маку, видавлюючи з них білий сік, схожий на молоко кульбаби. Бігала щохвилини в комору. А в коморі страшенно холодно! Все позамерзало, змінило свій вигляд, свій стан, який визначила природа. М'ясо було тверде, як камінь. Таня різала його маленькою пилкою. А молоко на полиці лежало кусками. Дівчинка кришила його ножем, а з-під ножа сипалися їй на руки довгі волокна і пил, схожий на пил каніфолі. Потім вона приносила хліб. Він сивів у коморі, як старий дід. З кожної пори його віяло смертю. Але Таня знала, що він живий, що все живе у її коморі. Ніщо не вмерло. Вона ставила хліб і м'ясо на вогонь, даючи їм життя. М'ясо ставало м'яке, лило сік, молоко вкривалося піною, а хліб починав дихати.

Потім Таня йшла на лижах у гай. Вона бігла пологим схилом униз, де з-під снігу було видно тільки верхівки молоденьких ялиць. Дівчинка вибирала одну, наймолодшу, в якої глиця була голубіша, ніж в інших, зрізала її гострим ножем і на плечах приносила додому.

Це було маленьке деревце, і Таня ставила його на табурет. Але й на маленькій ялиці вона знаходила кілька краплин живиці, яку любила жувати. І запах цієї живиці надовго оселявся в хаті.

Прикрас на ялиці було небагато: її голубі шпильки, на яких блищала освітлена свічками канитель, по гілках повзли срібні танки, на парашутах спускалися золоті зірки. От і все.

Але як добре було в цей щасливий день! Приходили гості, і Таня раділа друзям. А мати крутила для них патефон, який приносила з лікарні.

І сьогодні мало бути аж ніяк не гірше. Прийде батько, прийде Коля… Чи прийде він?

«Я, здається, знову його образила, — подумала Таня. — Навіщо? Яка дивна істота людина, якщо два слова, що вимовив хлопчисько Філько, можуть потьмарити її радість, убити добрі слова, готові вихопитися з серця, зупинити подану для дружби руку!»

Тані захотілося подивитися на своє плече, де недавно кілька секунд лежала Колина рука.

Ніяких слідів на Таниному плечі не було.

Зате, повернувши голову, вона побачила матір, яка пильно дивилася на неї.

Мати тримала щоденник — Танині шкільні оцінки. Не все було там відмінно, як раніше, але мати цього разу мовчала. Її погляд, звернений на дочку, був замислений і жалісний, наче вона роздивлялася не Таню, а крихітну істоту, яка колись гойдалася на її колінах.

Мати вже одягнулася в своє вихідне плаття, пошите з чорного шовку. З якою гідністю тримала вона сьогодні голову, яке важке і блискуче було волосся на потилиці! Хіба є на світі людина, вродливіша і миліша за неї?

«Як батько не може зрозуміти цього?» — подумала Таня.

Кілька пушинок з вати причепилося до материного вбрання. Таня здмухнула їх.

— Скоро прийде батько, — зауважила вона.

— Так, я чекаю, — сказала мати. — І Надія Петрівна прийде. Я просила її прийти.

— Ох, краще б вона не приходила! — мимоволі скрикнула Таня.

— Але чому, Таню? — спитала мати.

— Не треба.

— Чому ж, дурненьке дитя?

Але замість відповіді Таня покружляла з матір'ю навколо свого маленького деревця, весь час боячись, що, можливо, й дорослі прикидаються так, як діти; вони довго кружляли.

Скрип кроків і тупіт