Наталія Шевченко - Як не скарб, то пожежа

— Та й не така вже дрібниця — людське життя, — додав і Семко. — Ті, хто ігнорує правила дорожнього руху, — це… ну… Все одно, що вбивці за кермом!

— Гаразд, ви мене переконали, — замислено погодилася Ді. — Але, здається, одного ви все ж не врахували.

— Чого саме? — хором спитали хлопці.

— А що, як ці дядьки на «Мерседесі» у Мрії проїздом, га?

Цю думку довелося обмірковувати дуже ретельно.

— Ні, — врешті-решт сказав Данилко, — я стою за те, що вони збираються тут побути принаймні деякий час. Вони зупинилися, Ді, хоча могли просто об'їхати нас і нестися далі. І той, сивий, на пасажирському сидінні, ще зауваження зробив своєму шоферу, а з нами відразу весь такий люб’язний зробився… Небагато те зауваження важить, як на мене, але факт лишається фактом — нащось йому було потрібно, аби ми не здійняли галас.

— І нащо ж?

— Якщо він планує провести у Мрії більше, ніж півдня, і якщо він має тут якісь серйозні справи, Ді — це питання відпадає саме по собі.

— Друзяко, ти — голова! — захопився цією версією Миколка. — У світлі того, як його… Ну, коротше, я заховаю ці кульки як речові докази. Вдома. Навіть батько не знайде, обіцяю!

— І що? Що нам тепер робити далі? — не втримався й Семко.

— Найскладніше, — зітхнув Данилко. — Чекати.

Чекати довелося недовго.

Уже наступного дня, перед уроками, Миколка, перейнятий усвідомленням власної значущості, наче жабка, що пнеться зрівнятися з волом, підійшов до друзів і змовницьки, крізь зуби, мов справжній розвідник (принаймні саме так він уявляв собі справжніх розвідників), прошипів:

— Є важлива інформація у справі Халатурника. З перших рук. Розповім після школи на нашому блок-посту.

І навідріз відмовився пояснювати, чого саме стосується ця інформація, залишивши решту Команди на поталу мукам розбурханої цікавості.

Навчальний день тягнувся й тягнувся, уроки все ніяк не бажали закінчуватися, але врешті-решт останній дзвоник таки пролунав. Усю дорогу до блокпосту Миколка озирався на всі боки, неначе таємний агент, що боїться викриття, і вперто не бажав ділитися інформацією на ходу. І лише після того, як усі вони дісталися своєї схованки на узліссі й по черзі видряпалися на неї, хлопчик заговорив.

— Отже, справи такі. Ми були праві.

— У чому саме? — запиталася Діана.

— У всьому, Ді. Не встиг і дим гаразд розвіятися над тим згарищем, а вже з'явився невідомий добродій, що побажав викупити спалену ділянку, — Миколка скосив очі на Данилка. — Ну, як, гарно я говорю?

— Гарно, — підтвердив той. — Але незрозуміло. Почни-но спочатку, а саме з того, звідкіля в тебе така інформація.

— Здогадайся з трьох разів, журналісте, — тріумфально промовив Миколка. Та Данилкові вистачило й однієї спроби.

— Дурне питання, вибач. Непрофесійне. Звісно, від твого тата.

Справді, від кого ж іще? Пилип Петрович Маковій гордо носив звання старшого лейтенанта міліції і керував місцевим райвідділом внутрішніх справ. Обома цими фактами Миколка заслужено пишався.

— Та нічого, — великодушно відповів Маковій-молодший. — Але ти також маєш рацію, Данилку. Я почну спочатку. Вчора вдень, приблизно за годину після того, як вас мало не переїхали ті двоє на «Мерседесі», у мерії почалася нарада щодо вирішення… Чи як його… Щось я заплутався… — Миколка шумно засопів, витер рукавом спітніле від напруги чоло і продовжив уже жвавіше. — Коротше, вони вирішували, що тепер робити з рештками санаторію та вигорілою землею. Були присутні, — тут Миколка примружився, згадуючи, — мер міста, його перший заступник, депутати, потім ще голова райради, пан Радич і всі інші, ну, хто на санаторій гроші давав, а також мій тато, — тут хлопчик узяв красиву театральну паузу і тримав її доти, доки не пересвідчився — друзі добре втямили, в якому поважному товаристві обертається його батько. Всі без винятку члени Команди Мрії, включно з кабанчиком Кабачком, знали про цю маленьку Миколчину слабкість — постійно нагадувати і собі, й іншим, якою важливою персоною є Маковій-старший, тому урочисто покивали, і хлопчик знову заговорив. Він притишив голос, схвильовано заблимав круглими, мов п'ятаки, блакитними очима, і Діанці раптом подумалося, що у Миколці гине великий актор. А може, ще й не гине. Може, він ще здивує їх усіх…

— Ді, ти мене слухаєш, чи десь у хмарах витаєш? — роздратовано поцікавився майбутній великий актор. — Не відволікайся, я ж не буду потім для тебе однієї все повторювати… Отже, говорили вони довго. Сперечалися. Пан Радич виступав за відновлення будівництва, обіцяв дати ще грошей, ну, тобто якусь частину, але на це ніхто не погодився.

— Чому?! — збентежено вигукнув Семко. Миколка хитро примружився.

— А яка твоя версія, детективе?

— Найпростіша, — зітхнув той. — У решти спонсорів, чи як їх там…

— Благодійників, — підказав обізнаний Данилко.

— Еге ж, у них забракло грошей на