Наталія Шевченко - Як не скарб, то пожежа

повну реконструкцію санаторію, а вся сума відразу — то забагато навіть для пана Радича.

— Точно! — підхопив Миколка. — І тут вступив у дію другий невідомий. Якийсь ділок із самої Полтави, що також сидів на нараді, вніс свою пропозицію.

— З Полтави, кажеш?

— Кажу, Ді, кажу. Не перебивай. Я теж про це подумав. Про те, що й ти. Так от, він заявив, що готовий викупити спалену ділянку, розчистити там усе, відновити, наскільки це можливо, дерев якихось насаджати, котрі швидко ростуть, і побудувати в лісі котеджне містечко, для бізнесменів з Полтави. Усяких розваг там напхати, казинів…

— Казино, — машинально виправив Данилко, тривожно насупившись.

— Ага, я ж і кажу. Автомати там гральні відкрити, клуб якийсь нічний, коротше кажучи, налагодити… — Миколка затнувся, запустив руку в кишеню, дістав звідти якогось папірця і прочитав з нього. — Інфраструктуру, ось. Таке слово мудре, ніяк не запам'ятаю. Але я приблизно уявляю, що воно значить. Це коли там, де ти живеш, усе є, правда ж, Данилку?

— Правда, — несподівано різко відповів той. — Тільки для когось «усе» — це школи, бібліотеки, театри та лікарні, а для когось — бари та казино.

— О, точно, про бари татко також розповідав, — підхопив Миколка. — Все це має бути дуже дорогим і лише для обраних…

— Ким це обраних? — і собі розсердилася Діана.

— Ну, мабуть, тим дядьком. Типу, хто йому заплатить, той і обраний, — мудро зауважив Миколка. — Одне слово, він настійливо пропонує на погорілій землі побудувати котеджі й розважальний центр для різних там багатіїв, і, мовляв, від цього наше місто тільки виграє. Дуже довго і гладенько викладав.

— Це все зрозуміло. А що вирішили головні люди Мрії? — спитав Семко.

— Усі, крім пана Радича та мого тата, проголосували за те, щоби продати землю цьому зайді, — ображено відповів Миколка.

— Чому пан Радич був проти, зрозуміло, — мовила Діанка. — Той санаторій — його ідея. Я про це читала, спеціально знайшла минулорічні газети. Він сам місце обирав, сам шукав тих благодійників. А чому Пилип Петрович був проти? Чи він утримався?

— Жартуєш? — надувся Миколка. — Коли це мій батько від чогось утримувався?! Ні, він голосував проти, як потім пояснив мамі, з двох причин. По-перше, він вважає, що бари й казино біля нашої Мрії — це погана ідея.

— Згоден із ним, — озвався Данилко.

— А по-друге, він переконаний, що все це надто добре, аби бути правдою.

— Тобто він хоче сказати, що той дядько зі своїми вигідними пропозиціями з'явився надто вчасно? — здогадався Семко.

— Власне. А вам хіба так не здається?

— Здається, і не подобається дедалі більше, — відповів за всіх Данилко.

— От-от. І ще одне, на завершення. Хочете дізнатися, який отой субчик із себе?

— Хто? — перепитав Семко.

— Субчик. Ти що, забув улюблене слівце Пилипа Петровича? — посміхнулася Діана і, адресуючись уже до Миколки, мовила. — Хочемо, звісно. Хоча ми з Данилком і так добре собі уявляємо.

— Точніше, пригадуємо, — додав хлопчик.

— Ну, то слухайте. Він старший дядько, сивий, мова дуже правильна, тон — улесливий і зневажливий водночас. Немов він прагне обвести всіх навколо пальця.

— А чому «немов»?

— Хороше питання, Ді. Правильне. Тато каже, що цей… Ім'я в нього якесь чудернацьке…

— Артур? — підказала Діана. — Хоча ні, стривайте, Артур — це його водій.

— А той — Альберт, по-моєму… Чи Арнольд? Так ось, таткові він нагадує лейкопластир. Каже, такий же липкий, зовні немов шовк, хоч до рани прикладай, а віддирати потім зі шкірою доведеться, — Миколка обвів усіх переможним поглядом, та все ж визнав за потрібне уточнити. — Це батькові слова, не мої.

— Що й казати, Пилип Петрович на людях знається, — з повагою зауважив Данилко. — А ти не в курсі, цей Арнольд-Альберт раніше не хотів ту землю купити? Ну, де санаторій?

— Я не знаю… Начебто ні, — розгубився Миколка. — А що?

— Та якось скоро він зорганізувався. Дуже вже хутко дізнався про пожежу. І вискочив, мов той чортик з табакерки. Новини, звісно, швидко розносяться, та все одно… Щось це підозріло.

— Ну, хто він такий, ще будуть перевіряти, я думаю, — Миколка виглядав геть збитим з пантелику. — Так завжди роблять. Але попереднє рішення прийнято. За два роки там такого набудують!

— Від лісу сама тільки згадка залишиться, — похмуро напророчила Діана. — Гриби будемо лише на картинках бачити. І ягоди теж…

— Так, ану — відставити сумні прогнози, — несподівано бадьоро скомандував Данилко, який, здавалося, щось собі надумав. — Микольцю, ще питання — що збираються робити з Халатурником?

— Батько сказав — його повезуть на експертизу. До Миргорода. Нібито завтра. Якщо лікарі вирішать, що він недіє… нездатний… Ну, за свої дії не відповідає, його визнають винним у підпалі й так і залишать в лікарні.

— Назавжди?! — жахнувся Семко.