Наталія Шевченко - Як не скарб, то пожежа

кого, — пояснив він. — Бачили тих дядьків у сріблястому «Мерседесі»? На червоне світло гасають…

— Ні, — заперечливо похитав головою Семко. — Ми щойно підійшли.

— Наші? — жваво зацікавився порушниками Миколка.

— Начебто з Полтави, якщо судити з номерів, — відповіла дівчинка.

— Ото ж і я думаю, що таких у Мрії немає. А ви як, хоч цілі?

— Цілі, цілі, хіба не видно, Микольцю? Що це ти кота за хвіст тягнеш? — не витримав Данилко. — Якщо є новини, то так і скажи. Розповідай, чим закінчилася ваша вилазка.

— А ваша? — своєю чергою, поцікавився Семко.

— Це у вас вилазка, а в нас було інтерв'ю, — гордо мовив Данилко. — І скажу без зайвої скромності, це — бомба. Така сенсація, ви собі не уявляєте!

— Хлопці, — втрутилася Діана, — може, ми підемо кудись, приміром, до парку, сядемо там на лавочці й спокійно поговоримо? Нащо стовбичити на узбіччі?

Друзі ствердно закивали. Сказано — зроблено, і вже за кілька хвилин усі четверо сиділи в парку під старим кленом і ділилися здобутками. Першим виступив Данилко. Спочатку він заходився переповідати розмову з дідом Устимом своїми словами, але швидко схаменувся й увімкнув свій диктофон. Найбільше враження розповідь старого бібліотекаря справила чомусь на Миколку.

— Ух ти, круто! — вигукнув він, дослухавши запис. — Невже той Халатурник справді знає мову тварин?

— Гадаю, це художнє перебільшення, — обережно завважила поміркована Діанка. — Але нас цікавить інше. Якщо Халатурник — а сумніватися в цьому я не маю підстав — так ненавидить вогонь, то хто й чому хоче його підставити?

— Той, кому це вигідно, — вголос розмірковував Семко. — А чому? Бо на такого убогого, що й не говорить, й живе самітником, що завгодно можна списати. Ми вже це обговорювали, пригадуєте?

— Так, — кивнула Діана.

— Ми от із Семком думали про погорілий дитячий санаторій, — у свою чергу висловився Миколка, — і дійшли висновку, що саме на нього цілилися палії. Можливо, якийсь таємничий «хтось» також хотів отримати той шматок лісу для власних цілей, але після того, як галявину віддали дітям, вирішив помститися і знищив його? І старого Халатурника зробив винуватцем. А що? Ідеальна кандидатура…

— Це можливо, — підтримав Данилко. — І цей «хтось», чийого імені ми поки що не знаємо, зробив помилку, бо, звісно, був не в курсі, що обрана ним жертва ненавидить вогонь.

— Та якби і був у курсі, навряд чи б це щось змінило, — висловився Семко. — Хто повірить у легенду про старого, котрий розмовляє зі звірами й плаче, побачивши вогонь? А ось у те, що божевільний спалив ліс, повірить хто завгодно і куди охочіше.

— Усе це прекрасно й дуже логічно, — підсумувала Діана їхні роздуми, — але, все ж, ким може бути цей зловісний «хтось»? І де його шукати?

— Не знаю, — розвів руками Миколка. — Бо якщо він хотів помститися, то вже досягнув своєї мети. Там, — на цьому місці голос хлопчика здригнувся, — усе згоріло. Геть усе. Ми з Семком майже нічого не знайшли на згарищі. Окрім цього, — Миколка розтиснув замурзаний кулачок, явивши світові дві до чорноти закопчені металеві кульки.

— І що воно таке? — зацікавлено спитала Діана.

— Десь я такі вже бачив недавно… — замислено пробурмотів Данилко, зморщивши чоло. — Такі самі за розміром, тільки блискучі, і… Вони рухалися! Точно, я згадав! Їх же крутив між пальцями той нахабний бовдур, що мало не збив нас на дорозі! Ді, пригадуєш? Ще й так вправно крутив, як фокусник.

— Той фокус, що він устругнув із лісом, мені не подобається! — рішуче мовив Семко. Миколка підтримав друга обуреним фирканням. Лише Ді все ще сумнівалася.

— Зачекайте, може, це звичайнісінький збіг обставин?

— Татко завжди каже, що збіг обставин — це непомічена слідчим… ця… Як же ж її? Закономірність, от! — пригадав Миколка і розплився в задоволеній посмішці. — Дивись сюди, Ді, — і, до чималого переляку дівчинки, заходився терти одну з кульок об свою, слід визнати, вже безнадійно зіпсовану сорочку. За якусь мить із-під кіптяви сріблясто блиснув метал. — Ну, що ти тепер скажеш?

— Ваша правда, хлопці. Вони точнісінько такі, як і в того порушника. Але що це доводить?

— Нічого, — погодився Данилко. — Доказів у нас немає. Але сама поміркуй — горить ліс і санаторій. І не минає й трьох днів, як у місті з'являються двоє підозрілих суб’єктів, один із яких безперервно крутить у пальцях кульки — точнісінько такі, як і ті, що наші хлопці знайшли на згарищі. На місці злочину! Тому доречно буде припустити, що палієм був той водій і що саме він загубив цяцьку під час виконання своєї чорної справи.

— Не знаю, не знаю, — похитала головою Діана. — Чи не занадто смілива підозра? Ці суб’єкти… Так, вони порушники. Дорожнього руху. Але одна справа — їхати на червоне світло, і зовсім інша — палити ліс.

— А я вважаю, що між цими двома «справами» великої різниці немає, Ді, — твердо заперечив Данилко. — Якщо порушуєш закон у дрібницях, то великі порушення — лише питання часу.

— Точно! Так мій татко завжди каже! — вигукнув Миколка. Данилко всміхнувся.

— І мій