Наталія Шевченко - Як не скарб, то пожежа

— Не знаю… Все може бути. Але хто б на таке зважився?

— Ну… Наприклад, той, кому це місце припало до душі й кому не вдалося ним заволодіти.

— Конкуренти?

— Не виключено. Тобі щось відомо про цей санаторій? Хто його будував?

— Ні, — заперечно хитнув головою Миколка. — Я таким ніколи не цікавився. Ну, бачив колись в місцевій газеті оголошення про те, що, мовляв, розпочинається будівництво… І що це, типу, якийсь благодійний проект, чи що… На нього багато хто гроші жертвував — серед них, здається, й пан Радич був.

— Ось де може бути справжня причина, — припустив Семко. — Саме в цьому напрямку і треба шукати. А Халатурника, скоріше за все, просто використали як димову завісу.

— Он-то, часом, не його халупа між дерев? — тицьнув пальцем Миколка.

Справді, попереду виднілося щось подібне на розвалений і обвуглений сарай, збитий з дощок і листів іржавого металу. Друзі попрямували туди. З усього видно, що це й було житло Халатурника, точніше, те, що від нього залишилося. Воно досі не розвалилося лише завдяки металевим частинам. Хлопці обережно зазирнули в надра халабуди, але не побачили там нічого, окрім гір попелу.

— І що нам тут шукати? — спитав Миколка.

— Сам не знаю, — відгукнувся Семко. — Всередину краще не лізти, бо ця конструкція от-от впаде. Та й наслідити не хочеться… Власне, всі докази, напевно, забрали пожежники і міліція, так що навряд чи тут щось… Стривай-но…

Він присів навколішки і схилився над чимсь на землі. Миколка приєднався до нього.

— Що там?

— Кулька якась, — відказав Семко і взяв предмет у руку. — Металева кулька, вся закопчена. Глянь.

Він простягнув другові долоню, на якій лежала почорніла кулька завбільшки з металеву гривню. Миколка взяв її, покрутив у пальцях, понюхав, потім вигукнув:

— А ось ще одна! — і виколупав із землі таку саму. Тепер на його темній від сажі долоні лежало дві абсолютно однакові кулі.

— Більше наче не видно, — повідомив Семко, уважно роздивившись землю навколо. — Ну, все одно добре — повернемося не з порожніми руками.

— Як гадаєш, що це? — спитав Миколка.

— Уявлення не маю. Можливо, їх витягли з великого підшипника. А ще є така східна цяцька — дві металеві кулі треба перебирати в руці, типу для концентрації… Потім розберемось. А поки що давай забиратися звідси, доки ніхто нас не побачив.

— Куди лізеш, малий, га? — грізно рявкнув кремезний дядько в темних сонцезахисних окулярах, підводячись із-за керма блискучого сірого «Мерседеса». Той самий «Мерседес» щойно загальмував за якихось десять сантиметрів від Данилка, котрий при цьому ще встиг відштовхнути вбік Діану. На перехресті, яке вони переходили, для пішоходів горіло зелене світло, але водій «Мерседеса» мало того, що порушив правила дорожнього руху і ледь не збив дітлахів, так ще й поводився нахабно.

— Чого плутаєтесь під колесами, дрібното пузата? — фиркнув водій. Однією рукою він усе ще тримався за кермо, а в іншій по черзі перебирав пальцями дві металеві кульки. — Зараз-от вуха повідкручую…

— Краще очі протріть, — несподівано хоробро заявив Данилко, що вже відійшов від переляку. — Або в автошколу запишіться. Ви їхали на червоне світло!

— Ти мені ще будеш розповідати, як їздити треба? — здивувався відповіді хлопця водій в окулярах. — Та я тебе…

— Артуре, будь чемним до дітей цього чудесного міста, — промовив інший голос, що належав підстаркуватому і сивочолому чоловікові на пасажирському сидінні. — Вони вказали нам на нашу помилку, і ми мусимо їм подякувати.

— Угу, зараз подякую — носа розквашу, — пробурчав водій, але все ж усівся за кермо. Сивочолий, висунувшись із вікна, приязно посміхнувся дітлахам.

— Проходьте, проходьте, малята. І будьте пильні.

— Еге, з такими недоучками за кермом мусиш бути пильним, — кинув Данилко, але «Мерседес» уже рвонув уперед, голосно заскавчавши шинами. Діана перевела подих.

— Нічого собі! Він нас мало не переїхав!

— Так, — кивнув Данилко. — Бо деяким суб’єктам набагато легше купити водійскі права, ніж вивчити правила.

— А номери полтавські, — зауважила Ді. — Ти бачив?

— Еге ж, і навіть запам'ятав, про всяк випадок. Оце думаю, чи не поскаржитись на цих, даруй на слові, їздунів дядькові Пилипу, доки вони насправді когось не збили?

— І на що це, цікаво, ви збираєтеся жалітися моєму таткові? — дзвінко пролунало десь зовсім поруч. Діанка та Данилко озирнулися. Біля них стояли Миколка з Семком, щоправда, наразі більше схожі на маленьких чортенят — укриті кіптявою, з чорними плямами сажі на щоках, зосереджені та серйозні, однак виразно задоволені собою. Миколка до всього ще й тримав щось у руках, але що саме — Данилко ще не розгледів.

— Не на що, а на