Джеймс Дашнер - Випробування вогнем

— Я бігун, чувак. У Лабіринті швидко такого навчаєшся, хоч і масштаби в Глейді були інші.

— Про спалахи на сонці Щур не збрехав, — промовив Томас, намагаючись не втратити самовладання. — Наче ядерну бомбу підірвали. Цікаво, так скрізь на планеті?

— Сподіваюся, що ні,— відповів Мінхо. — Зараз би на деревце натрапити дорогою. Чи на струмок.

— А я б на травичці повалявся, — зітхнув Ньют.

Що довше Томас вдивлявся в місто, то ближчим воно здавалося. Схоже, до нього навіть менше, ніж тридцять миль. Подивившись на товаришів, він запитав:

— Цікаво, чим це випробування відрізняється від Лабіринту? У Глейді нас замкнули за мурами і забезпечили всім необхідним для виживання, а тут нас ніщо не стримує, але й припасів майже немає. Така собі іронія долі.

— Еге ж, — погодився Мінхо. — А ти філософ, — зронив він і кивнув у бік люка. — Гайда, виведемо решту шлапаків назовні й рушаємо в дорогу. Не гаймо часу, а то я зачахну на такому сонці.

— Може, зачекаємо, поки воно сяде? — запропонував Ньют.

— Посидимо в тунелі в товаристві отих куль? Нізащо.

Томас був згоден, що треба йти.

— Думаю, ми тут витримаємо. До заходу залишилося декілька годин. Підсмажимося трохи, тоді відпочинемо, а вночі рушимо далі. Більше я під землею не витримаю.

Мінхо згідливо кивнув.

— А це план, — визнав Ньют. — Для початку орієнтир — місто. Будемо сподіватися, що там не вештаються психи.

На згадку про них у Томаса тьохнуло серце.

Відійшовши до люка, Мінхо нахилився до діри.

— Агов, шлапаки погані, боягузи! Хапайте їдло — і всі нагору!

На план ніхто не нарікав.

У Томаса на очах глейдери проходили такі самі стадії звикання, як і він, коли остання сходинка лишилася позаду. Намагалися вдихнути, мружилися, а потім безнадійними поглядами озирали пустелю. До останньої миті хлопці сподівалися, що Щур брехав, що найгірше вже позаду, в Лабіринті. Та після убивчих куль і цієї пустелі хлопців полишила остання надія.

Перед походом довелося дещо підкоригувати: їжу порозпихували по нерозв’язаних мішках, а вільні простирадла розподілили по парах. На диво, вийшло непогано навіть у Джека і бідолахи Вінстона. І вже невдовзі хлопці марширували кам’янистою землею. Томас ділив накидку з Арисом. Він і сам не зрозумів, як так вийшло, хоча, скоріше за все, просто не хотів собі зізнатися, що сам хоче триматися ближче до хлопця: він — єдиний шанс з’ясувати, де Тереза.

Простирадло Томас тримав лівою рукою, а правою підхопив і перекинув через плече мішок з припасами. Вони домовилися з Арисом нести мішок по черзі, змінюючись раз на півгодини. Крок по кроку колона наближалася до покинутого міста, мабуть, віддаючи підступному сонцю по дню життя за кожні сто ярдів.

Якийсь час ішли мовчки. Нарешті Томас вирішив заговорити:

— Отже, ти раніше не чув про Терезу?

У відповідь Арис кинув на нього гострий погляд. Томас поставив питання не надто ввічливо, з ноткою докору в голосі. Але він не відступав.

— То чув чи ні?

Арис знову перевів погляд уперед, але було в цьому щось дуже підозріле.

— Ні. Не чув. Не знаю, хто така Тереза і куди поділася. Та принаймні вона не померла на твоїх очах.

Це був наче удар під дихало, але чомусь хлопчина дедалі більше подобався Томасові.

— Розумію, вибач, — озвався він і перегодя поставив наступне питання: — Ви були дуже близькі? Як, кажеш, звали твою подругу?

— Рейчел, — озвався Арис і замовк, і Томас навіть вирішив, що розмову закінчено, проте за мить хлопець провадив: — Ми з нею були не просто близькі. Багато чого сталося. До нас поверталася пам’ять. Та й додалося нових пам’ятних моментів.

Коли б Мінхо почув останню фразу, то, мабуть, надірвав би живота від сміху, але Томасові ці слова видалися страшенно сумними. Він відчував, що слід би щось сказати — запропонувати якусь розраду.

— Розумію. І в мене на очах помер близький друг. Як згадаю про Чака, то вмить скаженію. Якщо ж те саме вчинили з Терезою, то їм мене не зупинити. Нікому не зупинити. Уб’ю всіх.

Томас зупинився, а разом з ним і Арис. Він сам був вражений, що ці страшні слова зірвалися з вуст. Здавалося, Томасом заволодів хтось інший і вимовив їх за нього. Втім, Томас саме так і почувався. Саме так.

— Як ти вважаєш…

Не встиг він договорити, як закричав Казан. Він на щось указував.

За мить уже Томас помітив те, що привернуло увагу кухаря.

Далеко попереду, дорогою від міста, назустріч глейдерам мчали дві постаті, й у спекотному мареві їхні темні силуети нагадували примар, під ногами в яких аж курилося.

Томас утупився у двох незнайомців. Він відчував, що й інші теж витріщилися на них, наче за якоюсь нечутною командою. Попри неймовірну спеку, Томаса кинуло в дрож. Він і сам не зрозумів, чого злякався незнайомців: глейдерів удесятеро більше, — але