Джеймс Дашнер - Випробування вогнем

— Станьте щільніше, — наказав Мінхо. — І в разі чого будьте готові натовкти пики цим шлапакам.

У мареві неможливо було розгледіти незнайомців, поки ті не опинилися десь за сотню футів. Роздивившись їх як слід, Томас напружився. Він добре пам’ятав психів, які намагалися вдертися у заґратовані вікна, проте ці люди налякали Томаса по-іншому.

Незнайомці зупинилися приблизно за дюжину футів од гурту. Один з них був чоловік, друга — судячи з постави — жінка, хоча статури вони були приблизно однакової: обоє високі й жилаві. Голови вони замотали бежевим ганчір’ям, залишивши нерівні щілинки для очей і носа. Одяг був чимось подібний до зашкарублих шматин, зшитих разом і подекуди перемотаних брудними смужками джинсової тканини. Оголеними на палючому сонці лишилися хіба кисті рук, червоні, порепані та вкриті струпами.

Незнайомці дивилися на глейдерів, важко сапаючи, наче хворі пси.

— Хто ви такі? — запитав Мінхо.

Двоє мовчки стояли перед глейдерами. Груди здіймалися й опускалися. Томас роздивлявся їх з-під свого імпровізованого каптура. Як узагалі хтось може бігати в таку спеку й не загинути від теплового удару?

— Хто ви такі? — повторив Мінхо.

Так і не відповідаючи, незнайомці розділилися й пішли в обхід гурту. Очима вони крізь прорізи в пов’язках, які нагадували обмотки мумій, невідривно стежили за хлопцями. Чужаки наче примірялися, готуючись до атаки. Від неможливості тепер тримати в полі зору обох, Томас напружився ще сильніше. Нарешті вони замкнули широке коло позаду гурту і завмерли, і Томас розвернувся знову до них лицем.

— Нас значно більше, — попередив Мінхо, проте у голосі лунав відчай. Знову хлопцям щось загрожує! — Кажіть! Розповідайте, хто ви такі.

— Ми психи.

Ці два слова гортанно і злобно прозвучали з вуст жінки. Невідомо чому вона вказала рукою в бік міста.

— Психи? — перепитав Мінхо, проштовхуючись до чужинців. — Як ті, що ломилися до нас у дортуар кілька днів тому?

Безглузде запитання. Ці двоє навряд чи розуміють, про що Мінхо каже. Зрештою, глейдери подолали вже чималу відстань, та ще й пройшли прямтранс.

— Ми психи, — цього разу заговорив чоловік. На диво, його голос прозвучав м’якше — не так грубо, як у його супутниці. Втім, і в ньому не чулося теплоти. Як і жінка, він вказав на місто і промовив: — Прийшли перевірити, а раптом ви теж психи. Раптом і у вас Спалах.

Звівши брови, Мінхо подивився на Томаса, потім на інших глейдерів. Ніхто не відповів, і Мінхо знову розвернувся до психів.

— Один тип сказав, що в нас теж Спалах, ага. Знаєте щось про хворобу?

— Пізно розповідати, — відповів чоловік. При кожному слові лахміття в нього біля рота надималося. — Якщо ти хворий, то невдовзі сам дізнаєшся.

— Тоді що вам у біса треба? — запитав Ньют, стаючи поряд з Мінхо. — Хіба не байдуже, психи ми чи ні?

— Як ви потрапили в Пекло? — не звернувши уваги, поставила зустрічне запитання жінка. — Звідки ви? Як дісталися сюди?

Її слова пролунали дуже осмислено: надто вже ці психи відрізнялися від тих, які намагалися дістатися до глейдерів кілька днів тому. Ті психи нагадували тварин, а ці — людей. І ці люди розуміють, що група глейдерів з’явилася нізвідки, адже за містом нічого немає.

Пошепотівшись про щось із Ньютом, Мінхо підійшов до Томаса.

— Що відповімо?

Томас гадки не мав.

— Не знаю. Правду? Гірше вже не буде.

— Правду? — саркастично повторив Мінхо. — Чудова ідея, Томасе. Ти геній, а втім, як завжди, — він розвернувся до психів. — Нас прислав «БЕЗУМ». Ми вийшли в пустелю через тунель, вилізли з люка всього за декілька миль на південь звідси. У нас завдання пройти сотню миль, перетнути Пекло. Вам це про щось говорить?

І цього разу психи наче не почули жодного слова.

— Не всі психи кінчені,— промовив чоловік. — Не всі гірш ніж кінчені…— (Останнє слово він промовив так, ніби це назва, термін). — Усі на різних стадіях. А вам ліпше швидко з’ясувати, з ким дружити й від кого ховатися. А кого і вбивати. І з’ясувати швидко, коли йдете нашим шляхом.

— Яким це вашим? — запитав Мінхо. — Ви з того міста? Там усі психи? Ви хоч маєте харчі?

Томасу, як і Мінхо, кортіло розпитати чужинців. На язиці крутився, напевне, мільйон запитань. Може, зв’язати цих психів і вибити з них все, що треба? Судячи з усього, вони зовсім не налаштовані допомагати: психи знову пішли в обхід хлопців, тільки у зворотному напрямку.

Завершивши коло, вони стали так, що далеке місто опинилося між ними й гуртом глейдерів. Наостанок жінка промовила:

— Якщо ви не хворі, то невдовзі заразитеся. Як і ті, інші. Які мають вас убити.

Розвернувшись, незнайомці побігли назад до будівель. Томас та інші глейдери вражено дивилися їм услід. Невдовзі психи зникли в гарячому мареві й поросі.

— Інші? — промовив хтось. Мінхо? Казан? Томас не розчув, проводжаючи очима психів, що віддалялися, і розхвилювавшись через Спалах.

— Напевно, це мої,— сказав Арис. Томас нарешті змусив себе перевести погляд.

— Група «В»? — запитав він у новачка. — Вони вже в місті?

— Агов! — різко промовив Мінхо. — Кого це хвилює? Не про них треба думати, а про ліки.