Марек Краєвський - Еринії

Зараз, у соборі, він думав про ці слова, про сльози старого, про мокрі, витріщені баньки потвори, про недільні ранки з любою дитиною, які безповоротно відійшли в минуле.

Він вихопив руку в Питки й швидко посунувся вглиб лави, замалим не штовхнувши жінки, що сиділа поруч. Паломник перехрестився й рушив до виходу. Усі присутні з’юрмилися за його спиною. За мить костел майже спорожнів, і Попельський залишився сам.

Через декілька хвилин він вийшов на площу перед собором. Довго дивився на погруддя Асника, Крашевського й Міцкевича над вітриною книгарні Губриновича, наче в очах письменників шукав співчуття. Не побачивши його, потупив очі. І раптом відчув біля себе запах жіночих парфумів і веселі дитячі вигуки. Отямився й побачив Риту та Єжика, котрий сидів у глибокому плетеному візочку.

Вони були такі гарні, що привертали увагу всіх, хто й досі стояв біля костелу. Донька була вбрана у вишневий плащик і такий самий капелюшок. Вилоги плаща й криси капелюшка були оздоблені чорним оксамитом. На Єжикові були вовняні повзунки, зелене пальтечко, пошите якраз на нього, і барвистий беретик. Малюк простягав рученята до дідуся й щось лебедів, підстрибуючи у візочку.

― Добридень, татусю. Я була вдома, але тітка сказали мені, що ви тут. Вона передала вам моє вчорашнє прохання?

Рита сумно посміхнулася. Під її великими синіми очима темніли кола.

― Ні. ― Попельський схопив Єжика під пахви й підняв високо вгору. ― Вона мені нічого не казала, але я повернувся, як завжди, під ранок, а тітонька тоді спала. Що сталося, люба?

― Я збираюся нині до доктора Дорна. Повернуся лише ввечері. Ви б не могли повести Жучка о четвертій на дитячу забаву до Янці Марковської? А я його ввечері заберу… Можете, татку?

За інших обставин Попельського б роздратувало таке прохання. Він уважав доктора Дорна, психолога, що лікував за допомогою гіпнозу, шахраєм, а його славу ― наслідком нахабної самореклами. Іншого разу він, мабуть, відмовив би Риті. Але сьогодні не хотів засмучувати доньку, яка нещодавно зазнала важких переживань. Окрім того, дідусь дорожив кожною хвилиною, яку міг провести з онуком.

Попельський підкинув хлопчика, а тоді посадив його собі на шию. Малий щасливо роззирався довкола. Комісар умить пригадав собі веселе личко маленької Рити й рішучий вираз її обличчя, коли вона силкувалася відкрити йому очі. Зараз це повторювалося, а замість Рити з ним бавитиметься його коханий онук. І ніхто не завадить цьому! Тим паче збоченець, який утішається свинячою шкурою й розпорює ножем дитячі тільця!

― Єжикові ніщо не загрожує в цьому місті, ― комісар посміхнувся доньці.

― Не розумію, ― спохмурніла Рита. ― Йому щось загрожувало?

― Я просто хотів сказати, що зі мною Єжик буде в безпеці. ― Попельський підкинув хлопчика. ― Можеш залишати його щонеділі, навіть на ніч!

Люди під костелом дивилися на цю сцену, але тут-таки спрямували погляди до вулиці Рутовського, де за костелом єзуїтів зникла постать старого паломника. Виняток становив якийсь чоловік у котелку, котрий спершу щось записував, а тоді не зводив очей із щасливого дідуся.

Попельський був у відмінному настрої. Він вів авто й весело насвистував, а прив’язаний паском до пасажирського сидіння Єжик уважно слухав мелодію, що її виконував дід. Настрій комісара був чудовим не лише тому, що цю неділю він мав провести з онуком. Він радів передусім новому помешканню, яке знайшов нещодавно в «Житловій газеті» і щойно оглянув, підписавши із власником, паном Емілем Шпеннаделем, попередню угоду про оренду із застереженням, що вона набуде чинності лише в тому випадку, якщо помешкання сподобається Риті й Леокадії. Зрештою, Попельський, на відміну від пана Шпеннаделя, у цьому не сумнівався. Ця шестикімнатна комфортабельна квартира, розташована в сучасному триповерховому будинку на вулиці Понінського, напевне сподобається доньці й кузині. Звісно, помешкання вимагало свіжої побілки, але це було дріб’язком у порівнянні з його перевагами ― прекрасним краєвидом Стрийського парку й сусідством двох родин викладачів гімназії. Архітектура будинку вражала прихильників сучасних форм: хвилясті лінії балконів, круглі вікна, схожі на корабельні ілюмінатори. Та найважливішим для Попельського було те, що величезна площа помешкання ― сто п’ятдесят квадратних метрів ― дозволяла зручно розташуватися його рідним та служниці. Треба лише підписати в нотаріуса документ про оренду, а тоді якийсь тиждень ремонту ― і Рита зможе покинути квартиру в кам’яниці Рогатина, із якою в неї пов’язано стільки прикрих спогадів, та оселитися разом з батьком!

«Шевроле» Попельського звернув праворуч і в’їхав на вулицю Власна Стріха, а тоді зупинився біля металевої огорожі з номером 13, над якою здіймався орел, що тримав у пазурах щита з написом «Наес domus domino suo est laetitiae». Комісар на мить замислився над граматичною конструкцією domino― laetitiae. Визначивши її як хитромудрий подвійний dativus і переклавши речення дослівно «Цей дім ― на радість своєму господареві», він вийшов, відстібнув пасок, зав’язаний довкола сидіння й пропущений під Єжиковими шлейками, а тоді взяв малого на руки. Роззирнувся вуличкою, розташованою між засадженими деревами й квітами дільницями міста: Софіївкою, Персенківкою та Булькою. Він давно тут не був, востаннє― чотири роки тому на розташованій неподалік міській електростанції, де якийсь п’яний електромонтер засмажився в трансформаторній підстанції. На вулиці Власна Стріха він узагалі опинився вперше, тому зупинився й зацікавлено придивлявся до кількох будинків, жоден з яких не міг зрівнятися з його майбутнім помешканням на Понінського. У