Марек Краєвський - Еринії

цій прохолодній, просторій квартирі, думав він, Рита швидко відійде після всього, що їй довелося нещодавно пережити.

Вілла, перед якою він зараз стояв, належала інженерові Вінцентію Марковському. Довкола будинку був сад, де зараз ганяли зграйки дітей, запрошених на уродини трирічного Казя Марковського, сина господаря. Одним з гостей був півторарічний Єжик Попельський, якого в офіційно надісланому дотепному запрошенні «через недосконале вміння пересуватися прохають прибути в супроводі шановної Матусі». Оскільки матуся саме була на гіпнотичному сеансі в доктора Дорна, обов’язки Єжикового опікуна виконував дідусь.

Служник пропустив їх до саду, де розташувалися намети, лавки, плетені з лози крісла й численні гойдалки, зайняті чоловіками й жінками у світлому літньому вбранні. Усі вони тримали в руках цигарки або скляночки з пуншем і зацікавлено дивилися на Попельського, який дещо збентежено роззирався довкола. Він не знав тут нікого, окрім іменинника та його матері, молодої дружини інженера, з якою Рита познайомилася на дитячому майданчику в парку Товариства забав рухових. Він хотів якомога швидше пояснити відсутність доньки тимчасовим нездужанням.

За мить комісар отримав таку нагоду. Пані Яніна Марковська, яку Рита називала «Янцею», підійшла до нього із двійком своїх дітей ― трирічним Казем і п’ятирічною Фредзею.

Сьогоднішній прийом було задумано як тематичний бал-маскарад. Тож майже всі діти були вбрані в костюми квіток. У Казя Марковського на голівці була кругла шапочка, з якої звисали овальні клапті жовтої тканини, а його старша сестричка мала червону корону, на якій видніли краплини роси. Попельський зрозумів, що хлопчик був соняхом, а дівчинка ― маком. Жодних квітів у вбранні інших дітей він не впізнав, оскільки його знання флори були надзвичайно скромними. Разом з Леокадією вони одягли на Єжика корону з білого паперу із дрібненькими зубчиками та зелену краватку, що буцімто означало, що його внук є конвалією.

― Яка чудова квіточка! ― вигукнула пані Марковська до Єжика, а тоді, усміхаючись, простягнула руку Попельському. ― Ваш онучок ― незабудка, так, пане комісаре?

― Незабутніми є лише хвилини, коли я бачу вас, ― Попельський поцілував руку пані Марковській і відчув, що від неї війнуло алкоголем. ― А Єжик мав бути конвалією. Власне кажучи, я радо одягнув би його так, щоб ви не здогадалися, хто він de facto.

― Але навіщо? ― Марковська посміхнулася.

― Бо тоді, ― Попельський зазирнув їй за викот, ― я міг би з вами довше порозмовляти… Побути з вами більше…

― Єжику, можна, я заберу тебе до інших діток? ― Жінка почервоніла й простягнула руки до хлопчика.

― Скажи, що не можна, ― сказав Попельський онукові, але той не послухався дідуся й охоче пішов на руки до вродливої пані.

― От бачите, пане комісаре, ― Марковська з Єжиком на руках попрямувала до зграйки дітей, ― він уже скоряється жінкам…

― І цим він повністю вдався в дідуся, ― відказав той низьким оксамитовим голосом, що завжди подобався представницям слабкої статі.

Цього разу дружина інженера глянула на поліцейського вже серйозно. Однак погляд не був зневажливий чи зверхній. Він був просто уважний. І міг, хоча й не обов’язково, означати те, що Попельський відразу відчув у своїх штанях.

Він сів на гойдалці, не зводячи очей з пані Марковської, яка непевними кроками рушила з Єжиком та своїми дітьми.

У власній уяві комісар відчував її гарячий алкогольний подих, чув її вигуки, гладив її шовковисту шкіру. Він обожнював худеньких жінок з вузькими стегнами й великими грудьми. Обожнював старанний макіяж, черевички на високому підборі й панчохи зі швом на литці. Обожнював парфуми з відтінком ванілі, пофарбовані червоним лаком нігті й лоскотання павиних пер. А дружина інженера якраз поєднувала в собі все це.

Комісар зробив великий ковток пуншу, ліг на гойдалці й глянув на віття дерев, яке колихалося над ним. Він поволі заспокоювався. Попельський усвідомив, що обожнює також святий спокій, а роман із заміжньою жінкою був би порушенням цього омріяного стану.

Захисною реакцією на хіть, що оволодівала ним, був простий принцип, про який багато років тому розповів його колишній гімназійний товариш, ксьондз Юзеф Бліхарський, з яким вони в «Атласі» за довгі роки знайомства випили, мабуть, цистерну горілки. «Ти кажеш, Едзю, що прагнеш кожну жінку, яку бачиш? Ну, тоді просто не дивися на них! Я так роблю, і Пріап дав мені чистий спокій».

Керуючись порадою свого товариша, Попельський не дивився на жінок. Зате посилено курив цигарки, попивав пунш, розкошував під сонцем і дискутував про політику із чоловіками, переважно господарем дому, з яким щойно познайомився. Ці заняття, які успішно захищали його від Амурових стріл, чи радше поведінки Пріапа, припинила, на жаль, сама пані Марковська.

Вона бігла через сад, тримаючи Єжика під пахвою. Пелюшка, що була між ніжками малюка, відвисла додолу. Такі самі обважнілі повзунки й характерний, чутний здалеку, запах беззаперечно свідчили, що онучок Попельського щойно віддав солідну данину природі. Комісар узяв Єжика в пані Марковської. Глянувши на спідницю, що напиналася на її струнких стегнах, він усвідомив, що теж радо віддав би данину природі, але зовсім іншу.

За чверть години Попельський вийшов з ванної, де змінив Єжикові брудну пелюшку. Зупинився в холі й крадькома роззирнувся довкола. Нікого не було. Усе ще тримаючи малого на руках, комісар набрав телефонний номер.

― Будь ласка, Винники 23.

― Прошу, ― долинув м’який голос телефоністки.