Андрій Процайло - Мер сидить на смерті

Чого?! — волала душа, а серце їй підігрувало калатанням.

Тишу збурив зболений рев старого мотора, що, здавалося, пережив не один інфаркт. Йому б їздити легенько нормальними дорогами, а не мучитися хутірським бездоріжжям... Що його Лавникові джипи долали з таким азартом, наче мисливці на полюванні...

«Кого несе дідько?..» — подумав Ярема Сильвестрович. Охоронець запитально підвів очі: мовляв, може, дізнатися?.. Шеф очима відповів, що не треба.

Захеканий і злий водій за декілька хвилин приплентався сам.

— Гей, мужик! — крикнув до Лавника, що відсторонено медитував на ставок. — Поможи витягти мою клячу з тих окопів.

Лавник, не відводячи погляду від поплавка, могильним голосом паралізував нахабу.

— Я твою клячу можу лише закопати. Разом з тобою. Щоб не пер, де не треба...

Водій з переляку почав заїкатися:

— Т-та я що?.. Т-та я таксист... Їду, к-куди скажуть к-клієнти...

— Я нікого не жду. Геть!.. — Ярема так і не глянув на таксиста. Наче розмовляв з рибами. І проганяв їх, щоб не клювали... Не відволікали від роздумів...

— І мене не ждав, Яремо? — сполохав і водночас оживив змертвілий хутір голос, що дарував блаженство. Той голос Ярема впізнав би навіть тоді, якби Бог забрав у нього слух. Тих звуків йому бракувало більше, ніж води пійманим рибинам, що в конвульсіях борсалися у траві.

Лавник підвів очі. Біля ошелешеного таксиста гордо всміхалася дивної породи зваба. Її прогнати Ярема не зміг...

— Скажи своїм, хай витягнуть машину, — мовила так, наче попросила Ярему розкопати щастя. І забрати його собі.

Охоронець, не чекаючи наказу, помчав до господаревого всюдихода. Зметикував, що відмовити такій диво-жінці шеф не зможе. Та й, певно, ніякий чоловік теж. Хіба що приречений плазувати.

Кого-кого, а цієї жінки, що подарувала йому найсолодший рай і найгарячіше пекло, Ярема тут побачити ніяк не сподівався.

— Привіт, Зоряно! — мовив упевнено, але з жалем і радістю водночас. — Ходімо в хату... На чай... — додав. Бо інших слів його збентежена голова не встигла підібрати.

Ярема заметався на кухні. Наче забув, де полиця з чаєм.

— Присядь, — попросила диво-жінка. Вона поставила чайник, взяла улюблене горнятко Яреми, всипала туди улюбленого чаю господаря, поклала на тарілку тістечка і цукерки, якими Ярема любив смакувати... Все пам'ятала. — Нічого не змінилося, — мовила.

— Я змінився, — поправив Ярема. До нього знову повернулися впевненість і сила. Як колись. Біля цієї жінки він оновлювався. Ставав справжнім чоловіком.

— Це нормально. Бо все тече... «Все існуюче завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає». Геракліт знав це давно... — Зоряна відверто стежила за емоціями Яреми. — А де моє горнятко?.. — запитала раптом.

— У бібліотеці.

— Можна взяти?

— Треба, — запевнив Ярема. Наче від цього горнятка залежало, чи сонце завтра вранці захоче вийти на роботу. Щоб світити. Аби Земля не перетворилася на морозильну камеру і не перетворила цю диво-жінку на Снігову королеву.

Лавник провів Зоряну очима і проковтнув слину. Важко видихнув. Покрутив головою. «Навіщо вона з'явилася?» — подумав. Після підступної зради, знаючи, що він зненавидів її більше чортиці, вона, спокійна і легка, приїжджає, ніби нічого не сталося?.. Щоб знову його укоськати, обікрасти і кинути?.. Чи як?..

Зоряна в бібліотеці своє всіяне зірками горнятко побачила зразу. Воно було в центрі експозиції, складеної з ті речей, що залишилися в цьому домі. Дивовижа!.. Тут були хустки, блузки, халат, парфуми, гребінець, усіляке жіноче причандалля... Навіть зубна щітка! Диво-жінка задоволено розглядала експонати. Всміхнулася... Не все так безнадійно. Значить, лишила по собі помітний слід. А отже...

Зайшла на кухню.

— Дякую за спогади, — зачаровувала ніжністю.

— Ти їх не мала оживити. Принаймні тут. Але... Після того, як я зрікся батьків, я зарікся відмовлятися від минулого... Щоб не було потім гидко...

— Згодна...

Чай сьорбали мовчки, ніби вливали у душі тепло. У каміні потріскували дрова, лоскочучи слух затишком.

— У мене до тебе ділова пропозиція, Яремо. — Зоряна обняла горнятко долонями. Дивилася в чайне озерце, наче визирала там свою долю.

— Я вже давно не при ділах...

— Будеш. Якщо захочеш...

— Кажи. Послухаю...

— Спочатку вибач за все... За тодішню підступну зраду... Я виконувала свою роботу. Коли підписувала контракт — не знала, кого маю... опрацювати...

— Знищити, — уточнив Ярема.

— Нехай буде так: знищити... Якби знала, що... — Зоряна зам'ялася, — що тебе покохаю по-справжньому, не приставала б на цю пропозицію... Але тоді я б тебе не зустріла і не пережила великого щастя... Так що не знаю, що правильно...

— Ти з ним спала?.. — раптом запитав Ярема.

— З ким? З учителем? — скривилася диво-жінка. Але зваби не втратила. Навіть гримаси їй пасували. — Ні! Це була гра. Мені було гидко. Я хотіла, щоб ти мене чимшвидше зненавидів і забув.