Софія Парфанович - Карусь і ми

То в нас у звичаю. Але от таке: влітку, живучи там, у дімку в горах, я мусіла йти по пошту до сусіднього села. П’ять кілометрів — це понад три милі, в один і другий бік. Але в кишені був лист, лист від коханого. Йти по нього було щастям. Не чулося ніг, ні втоми, було легко й тепло на душі. А знову моя подруга, що вчителювала на Лемківщині, ходила до своєї школи вісім кілометрів в один бік. Отже, шістнадцять кілометрів щодня — між полями, що на них цвіло запашне зілля, між лісами, що шуміли могутньою хвоєю, і поміж сільськими хатами. Ще, вертаючись додому, Юля збирала гриби в придорожньому лісі. А її брат проходив дорогу до Коросна — то повітове місто — сімдесят п’ять кілометрів за один день, починаючи мандрівку десь о четвертій ранку. Усе це пішки, як то кажуть: «з ногами».

Карусь дивується й тому закидає злегка задом. Що то для нього якихось там сімдесят кілометрів чи миль! Годинка або й менше. А бідні людиська лізуть поволі й ледве дихають!

Ми їдемо далі. Дорога стелиться нам.

— Тут нам вільно п’ятдесят. Більше не берім, видно, що хтось мудрий знає, скільки можна. Там перед нами шістдесят, то розпустимо колеса й побіжимо. Бо потім маємо сорок п’ять, потім якесь село поклало собі значок: двадцять п’ять — то попросту черепашиним ходом. А потім маємо нову гладеньку дорогу — три милі. Ах, як ми любимо її! Ти котишся, як гумовий м’ячик, і не чути тебе. Але останній кусень дороги — то ця вузька на обидва боки, де світла разять мене в очі і тебе в твої ліхтарі. Але то тільки двадцять хвилин. Обидвоє тішимось, коли появиться перше світло. Ми візьмемо наліво і за п’ять хвилин в’їдемо в браму. Паркуючи тебе, я скажу:

— Дякую тобі, Карусю, ти їхав гарно і привіз мене в порядку до хати. Але часом я забуваю напростувати твої колеса і тоді дивлюсь — ти втікаєш назад. Тоді я лаю тебе злегка:

— Не втікай, Карусю, нічого не поможе! Раз ми прийшли сюди, то вже мусимо залишитись. Я знаю: ти привик до ґаражу. Який був, то був. А тепер мусиш стояти на дощі й снігу. Я знаю, я все знаю. Але тут наше місце. Той клаптик, що на ньому ти стоїш, і той, де моя кімнатка і де я живу. І немає іншого місця на світі, куди ми належали б, а й немає нікого, хто зустрів би нас на пустих дорогах в неминуче і на пустих ночівлях під смерекою, що сумує самотою серед травника перед шпиталем.

— І ти, охолонувши з бігу по далеких дорогах, станеш (непорушно, погаснуть твої ліхтарі, стукнуть двері і — дорозі нашій кінець. Спи спокійно, Карусю, мій друже! Хай відпочивають колеса твої трудні і спить мотор, мріючи про нові дороги.

— Бо твоє призначення — не сон, а біг далекими дорогами у відоме й невідоме. Дорогами Нової Землі, матері твоєї.

На диких полях

Карусь в’їхав у широку браму та опинився на гарній асфальтовій доріжці.

— Тепер ми вже вдома, — говорила я до нього. — Тільки поверни направо на цю площу перед лікарнею — он, по той бік ставка. Там ти матимеш постій. Позаду два будинки: в одному я житиму, а в другому працюватиму. Так обидвоє притулимось тут, у цьому новому місці. Дуже зручно, що напроти брами є «Texaco». Там братимеш газ, так що все разом і недалеко. Одна біда: ти не матимеш ґаражу. Як літо, так зима стоятимеш надворі. Дуже мене це турбує. Алеж, глянь на вулиці! Там стоїть стільки возів, що майже не вміщуються. Що зробити? Одно добро, що не обтовкатимеш собі боків, заїжджаючи до ґаражу.

Карусь згідливий. Він навіть не воркотів, ані не скреготів: повернув зручно вбік і зупинився на постій під розлогим кленом. Високі дерева росли на схилі понад ставком. Вони затінювали теж перші ряди авт на площі для паркування.

— Принаймні матимеш тінь і продув, чого не було в ґаражі. Зима швидко минеться, а навесні співатимуть тобі птахи й шумітиме струмок, що протікає через ставок. Так гарно влітку, коли на ставку зацвітуть великі білі троянди латаття!

Повернений очима до ставка, Карусь став розглядати нову околицю. Його світла купались у воді і, здавалось, що має їх не двоє, а четверо.

Я поселилась у будинку ліворуч. Була то подовгаста модерна скриня, побудована на межі просторих піль, зарослих дикою травою. Ніхто ніколи їх не доглядав, трави не косили. В ній жили птахи, то був заповідник для них. Я назвала їх Дикими Полями. З-поза них сходило сонце — там, за рейками, що опоясували поля. Інколи пробігали ними поїзди, і тоді ставало відрадніше в тиші й пустці, що царювала на Диких Полях. Десь був світ, і від нього поїзд приносив привіт.

У сусідньому будинку я працювала. То була лікарня, і там лежали мої хворі. До них я ходила двічі на день і лікувала їх. Щождо Каруся, то він тут ні при чому. Обидва будинки стояли поруч, і нікуди було їхати. Тож Карусь байдикував собі. Інколи їхав зі мною до будинків, де жили ті люди, що часом хворіли. Тоді його життя ставало більш різноманітне. Та, взагалі, нічого цікавого йому тут не могло трапитись, бо, як і його пані, він жив на терені лікарні, куди не заходили чужі люди і не заїздили чужі вози. На автопостою стояли