Іржі Гаїчек - Риб’яча кров

був одним із найкращих. Його виключили зі школи в п’ятдесят другому, коли з сільськогосподарських шкіл викидали дітей усіх багатіїв. Під час канікул йому написали, що на другому курсі він уже не вчитиметься. Він через це роками переживав. Ця школа була його мрією.

— Але Гонза в цьому не винен. Він обрав будівництво, у нього виходить. А тато його ніколи не хвалить, усе він, на його думку, робить погано…

— Гонзі буде вісімнадцять, у нього складний період, — сказала вона, дивлячись у стіл.

— Мені здається, що складний період радше в тата.

— Ганко!..

— Дівчата, ви пласкі. Це нещастя, — сказав зі сміхом дядько, проходячи повз нас із Анною.

Ми лежали в купальниках біля річки, а поруч із нами — ще й моя однокласниця з гімназії Мілада, яка була такою ж.

— Облиш, — гукнула я дядькові, навіть не поворухнувшись і не розплющуючи очей.

Сонце палило нас зверху, від хати загавкав Цар. Я почула голосний плюскіт і хлюпіт, коли дядько зі своїм пивним мозолем скочив у річку. Мілада піднялася на ліктях і поглядом пройшлася по наших трьох бюстах просто так, як ми й лежали на одній підстилці, складені одна біля одної, наче сардинки в баночці.

— Врятувати нас може тільки Оліна, — засміялася Анна.

— А де, власне, Оліна? — запитала Мілада. Вона знала мої подруг із розповідей.

— Вона з мамою в магазині. Влітку більший обіг, приїжджають туристи й всяке таке. Окрім того, на іншому березі, трохи далі за течією, є піонерський табір. От усі й їздять скуповуватися сюди.

Під повіками червоні й оранжеві кола від сонця, а я думаю про вчорашній день. Я вперше спала в Мілади вдома, родинне святкування її шістнадцятиріччя. Мені ніби ще й досі пахло їхнім домом. Будиночок на околиці Будєйовіце, добре умебльований. Мілада була єдиною дитиною, дідусь — юрист, батько — суддя, мама — у костюмі, букет троянд, купка смаколиків із кондитерської «Біля монастиря» і промова голови родини. У нас у сім’ї не святкували, не обіймалися й не говорили промов. Коли в мене був день народження, тато поклав на край столу шоколадку, а торт ми спекли з мамою. На підлозі в нас замість килимів був потоптаний лінолеум, а в спальні дерев’яна підлога, яку батькам колись зробив дядько Венца. Я соромилася нашої потрісканої, подертої ванни з іржавими візерунками, коли згадувала про італійські кахлі в їхній чудовій блискучій ванній. Коли на другий день Мілада приїхала до нас, вона дивувалася, мабуть, так само, як я в них. Але вона нічого не сказала, а в дядька їй сподобалося. Світлиця з вікнами на річку, мій письмовий куток і магнітофон Гонзи. Кольорові дядькові вулики за хатою, клітки для кроликів із спицями для плетіння у дверцятах замість сітки. Два товсті пучки таких яскравих різних за товщиною спиць вона отримала від дядька в подарунок, ще й упаковку експортних спиць. Вона дивилася на ці подарунки доволі здивовано. Дядько здавався їй смішним. Я пояснила, що він працює ремонтником у національному підприємстві «Ігла», де, окрім спиць, роблять іще шпильки зі скляними головками, які везуть у всі країни Ради економічної взаємодопомоги[12] і на Захід теж.

— Шкода, що ти не хочеш затриматися іще на одну ніч, Міладо. Дядька не буде вдома, тож ми влаштуємо з дівчатами в цій хаті гуляння.

— Майже всі хлопці з села незабаром їдуть на пожежні змагання, — додала Анна, — і будуть там аж до завтра.

— Тому дядько вчора якось засидівся в пивниці. Найімовірніше, вони з хлопцями згадували якісь пожежні маневри.

— Або заливав якесь горе, — сказала Анна, заплющивши очі від сонця. — Хозе так казав, він теж там був.

— Що він міг святкувати? — запитала я сама себе. — Його день народження — у лютому, святого Вацлава — у вересні, святого Яна — у червні.

— Здається, вони пили із сумного приводу, якийсь похорон.

— Хтось із села помер?

— Хозе був п’яний навіть уранці, я з його патякання нічого не зрозуміла.

— Мені прикро, дівчата, але час додому, — сказала Мілада, — у нас будуть гості, приїдуть родичі.

Коли два роки тому я першого вересня вперше увійшла до класу (автобус тоді запізнився і я прийшла пізніше), вільним було тільки одне місце за другою партою біля вікна. Поруч з Міладою. Деякі однокласники й однокласниці тоді сміялися, бо я сказала, що моя мама дивиться за коровами, а тато — робітник на заводі наклейок. Вони були місцевою молоддю з Будєйовіце. Мілада не сміялася. Хоча її мама була чиновницею в міській мерії, а тато — доктором юриспруденції. У неї була дещо пласка посмішка, ластовиння на носі, у вухах маленькі золоті сережки. Я дала їй тоді жовте літнє яблуко з нашого саду, а вона мені — переписати розклад уроків. Тепер вона мала щасливий вигляд, коли лежала поруч зі мною на простирадлі, на очах