Збігнєв Доміно - Сибіріада польська

Старшина не дуже їх розумів, второпав лише, коли Зелєк витягнув з кишені й показав йому маленьку пляшечку на молоко:— А молока хочеш? А звідки я тобі тут візьму молока? — старшина безпорадно розвів руки.

— Дєник дам, часи,— Зелєк благав зі сльозами в очах.

Конвоїр, який доти мовчав, відштовхнув його від віконця.

— Ну, хватіт! Беріться за посуду і пішли. Бистреє, давай бистреє.

Справедливо, без більшого вередування і сварок, поділили ті скромні харчі. Хліб порізали на порції, кашу відміряли півлітровим горщичком. Куштували більш ніж їли, бо цікаві були цієї першої, чужої страви. Запивали кислий хліб водою. Хто мав трохи цукру, солодив, інший задовольнявся щіпкою солі. Почався другий тиждень подорожі, закінчувалися рештки домашньої їжі. Найчастіше то були куски солоного, копченого сала, крихти засохлого сиру, рештки згірклого масла у глиняному глечику. Хто з них мав час і голову на те, щоб на дорогу як слід забезпечитись? Брали люди хап-лап, що їм саме під руку потрапило. А зрештою, хто з них міг передбачити, що везтимуть їх так довго.

Їжа їжею, але людей у вагоні найбільше цікавило, що там назовні діється, що бачили, про що довідалися ті, які ходили по забезпечення. Отже один через другого розповідали. І хоч новин принесли чимало, однак серед них все ще не було тієї найважливішої, на яку люди від першої хвилини виселення очікували: куди й навіщо їх везуть?

Мовчав з цього приводу недоступний комендант транспорту. Мовчали солдати-конвоїри, яким, ясно, заборонено всяких позаслужбових контактів із засланцями, та й які, напевно, самі про кінцеву станцію не були повідомлені. Найбільш говіркий з охорони, помічник коменданта, «пузанчик», як його люди встигли охрестити, збував їх запитання жартами.

Нічого певного не могли сказати звичайно добре поінформовані залізничники, з якими час від часу вдавалось обмінятися парою речень.

Людям у зачиненому транспорті, який мчав у невідоме, надалі залишалися тільки домисли й плітки.

— Одне тільки є певним, що сьогодні ми стояли в Києві, на східному березі Дніпра. А з цього можна зробити висновок, що увесь час везуть нас на схід.

— Далеко це від наших сторін буде?

— Ой, далеко вже, далеко.

— На схід везуть нас... А що там на тім сході може бути, пане Корчинський? Що нас там може чекати?

— На сході? Мої дорогі, схід Росії є величезний!.. Степи, великі ріки, гори, ліси, навіть моря... На сході Росії є також Сибір.

Корчинський замовк, бо налякався самого себе, що в поганий час висловив цю зловісну для поляків назву: Сибір! Отже швидко додав, щоб людей не позбавити надії, не тривожити до кінця:

— Але, мої дорогі, до тої Росії то ще страшенно далеко. Ми є на Україні. Може, нас саме десь тут висадять? Землі тут родючі, майже такі, як у нас, на Поділлі, можемо на ріллі придатися.

— Це правда, на чому, як на чому, але на землі то працювати вміємо.

— І по-українські балакаємо, як по-своєму.

— Можемо в них трохи попрацювати, чому ні... а дасть Бог, коли наша Польща повернеться, то й ми назад, на своє додому.

Задумались, замовкли на хвилю, з тієї тиші вирвав їх Бронек Шушкевич.

— А чули новину: Ясек Калиновський утік.

— Як це втік? Адже ще в Тернополі я з ним розмовляв!

— Куди, коли?

— А хто тобі це говорив?

— А біля вугілля ми зустріли людей з їхнього вагону. Станіш Болєк там був, старий Ридз і Янек Майка. Пан начальник Корчинський адже також це чув. А втік на тій станції, що нас там до руських вагонів перевантажували. Ну, у тій... Шпетівці, чи як. Лише сьогодні вранці, як прийшли перевіряти ті списки, то викрили, що Яська у вагоні нема. Буцімто за кару той новий комендант старого Калиновського під зброєю забрав з вагону і кудись повів, допит якийсь.

— Ясек безупинно погрожував, що все одно втече. Такий вже був, від малого не боявся нічого й нікого. А впертий! Цікаво тільки, куди втік? Сім’ї немає...

— Куди? А до тієї своєї Оксани, для прикладу.

— До тої чорнявки з Ворволинців?

— Чоловіче, адже він за нею світа не бачив.

Ніч. Втулена у злиденну постіль на твердих нарах Циня безголосно плакала. Треба було її бачити, коли почула про втечу Янека Калиновського. Зі зміненим обличчям, непомітно відсторонилася з-поміж людей і зашилась у своєму куті. Янек утік! Втік з любові до Оксани. Знала це, відчувала дівочою інтуїцією. Зрештою він сам не приховував від Цині того кохання. На станції у Ворволинцях Циня спеціально всіла до того самого вагона, до якого завантажено сім’ю Калиновських. Хотіла бути разом з Янеком, а це жадання було сильнішим за все. То була їх одна єдина спільна ніч. Серед людського нещастя, в темряві забитого до безміру вагона, вони були тільки самі з собою.