Кирило Круторогов - Бомбардир

– До якогось моменту Сергія взагалі нічого не цікавило, крім ігор і тренувань. Він навіть сам собі додав ранкові пробіжки. Дивлячись на нього, і я втягся. Але не минуло й місяця, як уся ця тупа робота над собою мені набридла. Ну не розумів я цього фанатизму. А в нього постійно тільки режим. Безмір часу витрачав на вовтуження з м’ячем, відпрацьовував фінти, міг просто у дворі розставити цеглини й між ними тренувати прокидки, обведення, постійно щось вигадував… Через те ми дражнили його Бразильцем. Упертий… Але попри всю різницю характерів ми і далі трималися разом, і розбіжностей у нас не було. Питання виживання – адже в команді до нас спочатку ставилися не дуже. Харків’яни провінціалів не шанували, хоч об’єктивно ми троє: я, Серьога і Боня – були сильніші й краще підготовані, аніж вони. Потім усі поступово притерлись, але однаково команда була розбита на компанії. На, так би мовити, групи за інтересами… Звичайна історія серед хлопців цього віку, хоча всі ми варилися в одному казані. Зрештою, в нашому житті був не тільки футбол…

– Що ви маєте на увазі?

– Різні речі…– Він розсміявся.– Але, Боже борони, ні дурі, ні азартних ігор… ми троє навіть не палили. Алкоголь – так, бувало. Але в міру. Пам’ятаю, у Дані Федоркова був день народження – шістнадцять років, дата. Він покликав практично всю команду. Батьки виконували всі його забаганки: тато, шалений футбольний фанат, мав солідний будівельний бізнес і для сина нічого не жалів. У Дані була навіть власна квартира. І от ми троє вперше в житті опинилися на справжній вечірці. Роби що хочеш, спиртного скільки завгодно, кальяни, плазма хай-фай на всю стінку…

Між іншим, із цієї вечірки все й почалося. Усі ці «культурні посиденьки» стали традицією – ми ж були фізично міцними хлопцями, я в ті роки уявлення не мав, що таке похмілля. Далі – більше…

– А як щодо режиму?

– Та де там… У Дані знайомилися з дівчатами, багато з них стали регулярно тягатися на стадіон – повболівати за нас, а нам через це не до м’яча – на трибуну поглядаємо. Тренер матюкається, лютує… Після матчу – кафе, іноді водили подружок у який-небудь ресторанчик або нічний клуб: коктейлі, знову ж таки кальян, травичка… Це коли гроші заводилися. Почувалися королями, футбольними зірками. А за цими дитячими понтами – звичайна вбогість. Порожні кишені, брак їжі, комплекси…

– І надовго Сергія вистачило?

– Не дуже. Ми ж різні. Тільки в одному сходились – обом подобалися виїзні матчі. Грали ми у вищому дивізіоні дитячо-юнацької ліги, у групі, де зібрали команди переважно зі сходу України. Так що довгих переїздів не було, але все одно – різноманітність. Особливо полюбляли гостювати в «Шахтаря». Треба сказати, грали ми цілком гідно… А заразом і відривалися на повну. Сергій, щоправда, час від часу починав бунтувати… Намагався нас стримати. Хоч і безрезультатно.

Я помітив, як Шевчук кілька разів мигцем поглянув на годинник. Він уже виговорився й не дуже бажав вести далі «інтерв’ю». Але в сказаному ним було повно недомовок, і я мав зрозуміти, що за цим стоїть.

– Як Сергій тримався в компанії?

– Як скрізь і завжди. Аніматор з нього ніякий, самі знаєте… До речі, ви сьогодні повертаєтеся до Києва?

Я підтвердив, зауваживши, що не поспішаю – будь-який із вечірніх поїздів мене влаштує. Водночас я був дещо розгублений, бо не знав, як підступитися до цього доглянутого молодого бізнесмена. Як витрусити з нього те, про що він уникає говорити? Невідомо, чи стане це мені в пригоді, але, як то кажуть, клади все у валізку. Тим більше що я досі не мав жодного безперечного факту, який стосувався б особистого життя Сергія Гайдука.

– Ви хотіли ще про щось запитати?

Мабуть, він уже був не проти мене позбутись, але щось його тримало.

– Ви, Вікторе, чудовий співрозмовник. Тому я не хочу заганяти вас ні в які рамки. Із задоволенням вислухаю все, що вам удасться пригадати. І пробачте, заради Бога, що забираю у вас стільки часу.

Він відмахнувся й зненацька запитав:

– Як щодо чарки коньяку?

Я відмовився, додавши, що з більшим задоволенням випив би ще кави.

Шевчук знову почаклував над інтеркомом. У дверях виникла секретарка, схожа на щучу блешню у своїй сріблястій сукні. У руках вона мала тацю з пузатою пляшкою арманьяку й тим самим кавником.

Хлюпнувши шефові на дно круглого келишка, дівчина наповнила мою чашку й зникла. Шевчук підвівся й пройшовся кабінетом. Повернувшись до столу, він узявся за телефон, швидко набрав якийсь номер, усміхнувся, стер і запустив телефон дзиґою на полірованій поверхні стільниці.

– І все-таки ми були романтиками,– раптом промовив він.– Особливо коли налаштовувалися на гру. Могли навіть, щоб підзарядитись, у роздягальні всією командою щось заспівати. Наприклад, «911» Вакарчука. Хто в ліс, хто по дрова – але вставляло ж, факт… І Сергій поступово прижився в Харкові, фанатизму цього футбольного в нього поменшало… Знали, де і з ким провести час, у кого добути флаєри до нічного клубу. Тусувалися, так, але напиватися по-чорному – цього не було. А в наступному сезоні, коли справи в команди пішли вгору, нам узагалі все бачилось у рожевому світлі. Загалом, втяглись у таке життя, відчули смак.

– І ніхто не попався?

– Ну, як сказати… Тренер дещо помічав, ясна річ. Але терпів наші зальоти, дивився крізь пальці. Та й ми намагалися бути адекватними.

– Як щодо постійних подружок?

– Само собою. Ви бачили хлопця, якого в цьому віці не цікавить секс?

– У Сергія були з кимось тривалі стосунки?

Шевчук нарешті сів. Ковтнув коньяку, для чогось посмикав обручку на підмізинному пальці.

– Навіщо це вам?

– Хочу де в чому розібратися. Йому двадцять шість, він відомий спортсмен. Купа шанувальниць. Проте досі не одружений. Що за цим стоїть? Якась психологічна травма замолоду?

– Не знаю, як тепер. У той час він мав щонайменше два серйозні романи… Не якісь скороминущі захоплення, ні. І обидва страшенно невдалі для Сергія. Може, через них він і схибнувся на футболі, закрився наглухо. Наче компенсація – весь час намагався щось довести собі та іншим… Довів, припустімо. І що кому тепер до цього?

– Моїм читачам.

– Та облиште,– відмахнувся Шевчук і потягся до пляшки.– Фанам усі ці соплі по фіґ, а екзальтовані дамочки біографій форвардів не читають. Але якщо вас це дійсно цікавить… Перша історія вийшла на зборах у Євпаторії. Сергій тоді вперше потрапив до моря, а я бував у