Крістіан Крахт - Імперіум

музиканта сподівалися щонайменше ревальвації своїх однакових салонних вечорів, позначених нудьгою та лихослів’ям, а в найкращому разі — невеликого флірту. Вечір за вечором молодий симпатичний берлінець, одягнений у білу фланель, якого в Німецькому клубі під час перших відвідин радше притягли, аніж запросили до піаніно, розважав присутніх плантаторів та їхніх дружин репертуаром, скомпонованим із модних мелодій. Публіка вимагала від нього сентиментальних шлягерів, він грав, як вони того бажали, на інструменті з жахливим звучанням Доніцетті й Маскані, але передусім — липкувату музику Бізе.

Досить швидко заговорили про те, що Лютцоу має намір оселитися в Енґельгардта на Кабаконі, це призвело до одночасної зміни думки: на краще про другого та на гірше — про першого; усіма силами Лютцоу намагалися втримати від цього, адже той нюрнбержець на своєму острівці не зовсім при своєму розумі, він — у це важко повірити — харчується то горіхами, то квітами та цілими днями ходить голим. Від згадки про цю обставину в дам виникало таке собі розпашіле збудження, яке вони, досить погано розігруючи ролі, намагалися приховати за допомогою активного обмахування віялами. З їхніх декольте тим часом струмували аромати туберози, вербени і мускусу, незримо поширюючись по салонних кімнатах клубу хмарами запахущого, сповненого багатозначністю й натяками туману. Лютцоу варто було б залишитися в Рабаулі, адже тут весело, тут цивілізація, он за кілька місяців привезуть апарат Марконі, й — чи не зіграє він ще раз «Кармен», ну хоча б іще один раз?

Лютцоу досяг межі свого відчаю: він примандрував сюди, за тисячі миль, щоб опинитися в такій самій ситуації, від якої намагався втекти. Провінційність у Рабаулі була в рази вираженішою, ніж у Берліні, він міг, отже, з таким само успіхом вирушати не сюди, а до Каннштатта або Букстегуде. І там були б такі самі матрони, котрі схилялися б перед ним у своїх пожовклих під пахвами і проти моди пишних сукнях, а з їхніх глибоких декольте, обшитих мереживом з Мадейри, випинались би перезрілі, як дріжджове тісто, бюсти, дзвеніли б келихи цукристого лікеру в унизаних каблучками пальцях, йому б робили такі самі двозначні компліменти стосовно майстерності його пальців, — тільки тут було набагато більше спеки та набагато менше смаку. Лиш королева Емма, котра з конкретних причин трималася подалі від Німецького клубу та його претензійної провінційності, змогла висмикнути його зі стану пригніченості, проте знайомство цих двох відбулося тоді, коли, так би мовити, було вже запізно.

Підкорившись раптовому пориву, одного вечора Лютцоу перервав свою гру, відвів пана директора готелю Гельвіґа, який щовечора долучався до світських розваг у клубі, до столика і попрохав, щоб той допоміг йому придбати піаніно, він може запропонувати три сотні, ні, навіть чотири сотні марок за розладжений інструмент. Гельвіґ, якому комітет клубу ще був винен певну послугу, подумки вирахував із цієї трансакції сто марок для себе і повідомив Лютцоу, що купівлю можна вважати вже здійсненою, якщо той покладе йому, Гельвіґу, п'ятдесят марок комісійних.

Ударили по руках.

Наступний ранок над порізаною ущелинами бухтою Бланше був світлим і прозорим, миттю розпочався новий день, й о пів на сьому стало так спекотно, наче в пекарні. Вісім чорних чоловіків здужали підняти піаніно на борт маленького баркаса, який зазвичай курсував між столицею та Міоко, і поки останні хмари ночі, що відпливала, ще затьмарювали ранкове сонце, Лютцоу, вихекуючи всі випиті за вчорашній вечір лікери, ступив на борт найнятого спеціально для цієї поїздки баркаса і з нервами, роз'ятреними похміллям, поклавши тремтливу руку на погано закріплене піаніно, вирушив на Кабакон, сподіваючись передати Енґельгардту цей ранковий дар.

Далі розпочалася низка легких щасливих днів. Лютцоу, який у своєму багажі завжди мав камертон, одразу взявся до справи, за відбуксоване місцевими аборигенами в кімнату з книгами піаніно (аби пришвидшити роботу, одну бічну стіну відкріпили від будинку, а потім знову прибили до кутнього стовпа), щоб уперше за довгі роки звільнити його від усіх фальшивих тонів; видобувши з камертона чисте ля і схилившись над нутрощами апарата, він скеровував поступовий процес одужання інструмента — розладжене піаніно здавалося йому палітрою художника, на якій не вистачало червоної та синьої фарб.

Енґельгардт голим лежав на веранді, насолоджуючись звичними сонячними ваннами, з посмішкою дослухався до звуків з-під клавіш і підсвистувань Лютцоу, що долинали з будинку. Він відчував глибоку повагу до митців та їхніх здібностей, це межувало майже із заздрістю, бо в нього самого не було ні таланту, ні самодисципліни створити щось подібне на справжнє мистецтво. Примруживши очі й роздивляючись горизонт, він роздумував, чи не можна розглядати як витвір мистецтва і його перебування на Кабаконі. Мимохіть виникла думка, що, можливо, він і сам є певним мистецьким артефактом і що, ймовірно, картини і скульптури, які виставляються в музеях, чи постановки відомих опер перебувають під впливом цілковито застарілого розуміння твору мистецтва, так що лише завдяки його, Енґельгардта, існуванню можна подолати прірву між мистецтвом і життям. Він усміхнувся востаннє цій соліпсичній думці, відсилаючи її в темний віддалений куточок своїх розмислів, сів, розкрив собі кокосового горіха і проінспектував рани на своїх ногах, що останніми тижнями стали сочитися та збільшилися. Поруч із ними з’явилися звиви червоних плям, які відповідали на доторк глухим болем. Протерши ці місця спочатку кокосовим молоком, солоною водою, а потім розчином йоду, він скоро забув про них.

Енґельгардт і Лютцоу, швидко відчувши один до одного глибоку внутрішню приязнь без потреби говорити про це, разом обстежували острів, відвідували села й острів'ян та брали участь як почесні гості в різноманітних святкуваннях і танцювальних ритуалах. У відповідь обоє німців дозволили одному вождю з дітьми відвідати їх у будинку (бо Енґельгардт вирішив, що Лютцоу одразу ж переселиться до нього, на відміну від нещасного Аукенса, котрий мав перебути випробувальний термін у хижці з пальмового листя) і там під уважним поглядом юного Макелі насолодитися грою на піаніно на честь їхнього прибуття.

Гості задумливо розглядали вузькі кисті Лютцоу, які витанцьовували на великих виточених зі слонової кістки клавішах, вправно видобуваючи каскади звуків із тепер гарно визвученого інструменту. Вождь не позбавив себе задоволення під час гри підійти до піаніно і мізинцем (так, здавалося