Рімантас Кміт - Хроніки Південного

Вирішив, що вже можу дзвонити до Мяйле. Але доти треба пройтися по різних кафешках, оскільки я про них більшою мірою тільки чув. Щоб не потрапити у таке, як «Томас» або «Інґа», бо вийдеш звідти голий-босий, якщо взагалі ще вийдеш.

Мені ніби якась пелена на очі впала, здавалось, що все роблю, як і колись, але в голові лише її чорне волосся. Стою я біля «Ліри» і весь час думаю, що вона мешкає неподалік. Не дуже хотілось, щоб вона мене тут побачила. Оглядаюсь і не можу придумати, що робити, якщо її побачу. Все поскладати й тікати геть?

Але нічого не поробиш, торгівля йде, зараз спихну той ящик і все, а більше мені й не треба. На цьому тижні трошки збільшу оборот, а далі буду тихенько сидіти і слухати, як сипляться копійки у ларьках.

Нахиляюсь взяти для бабці пару пачок, підіймаю голову, а навпроти мене стоїть зелений огірок. Та звідки цей грибочок виріс тут? Я тільки те й робив, що озирався навкруги. Звідси зовсім непогано видно, хто з якого боку наближається. Я не бачу тільки тих, хто виходить через двері магазину. Таке враження, що він щойно виліз з магазину, і тепер язиком шпортає поміж зубами, мабуть, вичищає крихти від щойно зжованої на обід булочки.

— Докумєнтики маєш?

— Які докумєнтики? — запитую, більш здивований зворушливим «докумєнтики», ніж не розуміючи, про що він запитує.

— Дозвіл на торгівлю.

— Ні.

— Тоді пройдемося у відділок.

Бабка стоїть з двома пачками в руках і запитує мене, чи я ще продаю смалець. Ні, кажу, дарую. Та подумала, що це жарт, і кинула обидві пачки назад мені до ящика. Ось вам — дожилися. На Великдень повний костел люду, що вірить у Воскресіння, а в те, що я просто так дарую пару пачок смальцю, бабця повірити не може. Тепер буде тільки більше доказів.

Сиджу я в мусарні вже без своїх білих пачок. Можна сказати, що сам упакований. Ще б пак, весь упакований і побілілий від страху, немов ті мої пачки на вітрині. Але, самі розумієте, що радощів з того нема. Знов мені дупа. І цього разу вже конкретно. Провал від ковбасних оборудок я злегка погасив, трохи боргу мені списав батько. А тепер я знову все набрав в борг, і знову все залишиться у мєнтярні. Якась там кількість смальцю залишилась ще у ларьках, але навряд чи цього вистачить, щоб повернути борг за всі ящики, які він мені приніс.

— То без жодного дозволу і товар без перевірки?

— Ні.

— То, може, свій якийсь докумєнтик маєш?

— Ні.

— Тоді давай хоч познайомимось. Ім’я, прізвище…

— Рімантас Кміта.

— Скільки років?

— Шістнадцять.

— В якій школі вчишся?

— У шістнадцятій.

— Якась магія цифр і то шшшш… весь час повторюється.

Тут я вже не можу врубатися, про що це він і що за чувак мені трапився.

— А ти знаєш, що тут торгувати взагалі заборонено?

— Та звідки мені знати, якщо всі довкола торгують. 

— Треба своєю головою думати, а не дивитися на інших. Нехай собі живуть, як їм подобається. Інші тебе тільки намахають, а винним завжди залишишся ти.

Авжеж, думаю я, я живу, як хочеться мені, а інші, і насамперед мєнти, нехай не сунуться у моє життя.

— Ну, то скажи адресу.

— Яку адресу?

— Ну, свою, свою.

— А може, не треба?

— Пранасе, піди перевір справу того Казакевічуса, може, там вже щось нового є?

Його напарник виходить, а він повертається до мене і каже:

— Ну, я не знаю, може, й не треба… Але не можна, не можна так. Що буде, якщо всі почнемо штовхати ящики зі смальцем де попало і як попало.

Чи треба мені щось тут говорити, роздумую.

— А ще такий товар, як смалець. Він скоро топиться на сонці, капає між пальцями, слизький такий… А в кишенях нічого не маєш? Ставай до стінки, треба перевірити. А може, ти не лише смальцем торгуєш? Почали тепер такі, як ти…

Я підвожусь, він розвертає мене обличчям до стінки і починає обмацувати руками згори донизу. Біля кишень штанів він зупиняється надовше, ніж я бачив у фільмах про обшук. Минає декілька секунд, поки я доганяю, що він вже чогось іншого шукає, а коли я це усвідомлюю, мені всі запобіжники вибиває. Слово «підари» для мене завжди було лише масним матюком, що не має жодного відповідника у житті, особливо в моєму. Як тільки я збагнув, що тут коїться, спочатку подумав, що мені сниться. І таке саме почуття, як уві сні — здається, що нічого не можеш вдіяти. Лише серце вискакує, ніби НЛО навпроти мене приземлилось, і з нього вийшов марсіянин. І враження сильніше, ніж після поцілунку з Мяйле.

Я намагаюсь вирватися і пробратися до дверей, але відчуваю, що він заламав мені руку і тепер вже повалив мене руками на стіл. У той час, коли його рука полізла мені за штани, раптом приходить думка: «Чому я не кричу?». Кликати на допомогу в поліції, мабуть, дивно. Можливо, що мене загіпнотизували слова, які він весь час повторював, немов чотки перебираючи: «Заспокійся, розслабся, нічого тут такого», — і я ніяк не міг повірити, що відбувається саме те, про що я думаю. Вільною рукою хапаю його руку і намагаюсь витягти, але він, курва, міцний. І тоді навіть без роздумів з моєї горлянки видається виск, мов різаного поросяти: «Пишіть адресу! Пишіть адресу! Пишіть адресу!». Він відскакує вбік, і двері кабінету відчиняються.

— Може, його психіатру треба показати? — говорить мєнт до свого напарника, сідаючи за стіл, начебто не розуміючи, що тут на мене найшло.