Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

слова сказати, це грізне прізвисько, поряд із милозвучним Збийвіч, на все життя приклеїлось до мене. Сотні інших, як мовлять, «яко вилізли, тако злізли», а ці ні — висять на мені міцно, твердо, ако бойові хрести. Між іншим, із нашими прізвиськами, подібно до географічних назв, я теж багато разів потрапляв у трагікомічні ситуації. Але про це іншим разом…

Отже, по службі Божій свята трійця — вся прилизана, помита, випрасувана, із лискучими посмішками на писках — явилась в обійстя стрика Микули. Як і годиться, на воротах нас уже чекали дорогі родаки — Беніто Мусоліні і Чеська Мікроба. Мусоліні, тобто стрийко Микула, був схожий на хлібовоз. Ні, він не був жирний, товстий, а просто велетенський, як і Австрійський Пірат: теж більше двох метрів зросту, неймовірно широкоплечий, з довгими, як ціпи, руками… і могутньою шиєю, на якій міцно, як газда за свою землю, трималась непередбачувана у своїх вчинках голова. Видно, голова часто мучила Мусоліні, бо ходив вуйко чомусь із вічно втупленим у землю поглядом, наче постійно шукав загублені гроші, або… щастя чи долю. А нагадував він мені велетенський хлібовоз, бо, не дивлячись на часом емоційні спалахи і гуканство, успадковані із святих коренів нашого роду, стрийко Мусоліні був дуже гарною, милою людиною й приносив і привозив ближнім тільки добро… А добро і щастя у мене чомусь завжди асоціювалось із свіжим і теплим хлібом. На одміну од велетенського стрийка Мусоліні, стрийна Анця, як уже мовлено, була дрібною, як запечена у спечене літо бульбочка. До того ж чорна, як циганка, з гачкуватим, як у ворони, носом, проте дивовижно-красивими і звабливими, як мадярські сливи, очима. Ті очі не просто проймали, пронизували челядину, а роздягали її до нитки, догола… Якось дід Соломон так і признався бабі Фіскарошці: «Коли на ня позирать Мікроба, мені весь час хочеся прикрити руками срамне місце — моє женило, бо маву такоє чувство, што стову перед нею голий». На що баба Фіскарошка одразу зреагувала заявою: «Видовбаю я Чеській Мікробі ті очиська, бо, видати, вона ще з молодости зурочила твоє женило: висить, як помивалька в корчмі на дверях, а хісна ніякого».

Мікроба по своїй натурі теж загалом була людиною незлобливою, незлостивою… Просто стрийна являла собою згусток якоїсь загадкової, але неприкаяної енергії, яка вся і всіх навкруги запалювала, мучила нестерпним вогнем і врешті-решт запусто спопелювала. Щоранку Мікробу постійно осявали якісь геніальні ідеї. Вона з гиком, писком і виском, агітуючи усіх ближніх, бралася ці ідеї втілювати у життя, готова була за них покласти голову. Під обід Мікроба помалу починала сумніватися у своїх задумах. А увечері вона уже готова була віддати життя, аби тільки занапастити ту ідею, з іменем якої починала свій день… Розповідають, що за часів чехів і мадярів Мікроба за один день могла вступити у кілька громадських організацій, поміняти дві-три партії, а увечері лягала спати уже взагалі безпартійною і позаблоковою.

Ось така колоритна, веселково-святкова, урочисто-піднесена родина нас і чекала на воротах. Стрийко Мусоліні згріб діда під пахву і з якоюсь медвежо-грубою ніжністю потер щоки об Соломонову голову. Це означало — «вони кріпко поцюлювалися». Баба ж Фіскарошка і Чеська Мікроба солодко і граційно простягнули одна одній руки, немов індійські танцівниці, і сплелися шиями у затяжному родинному цілунку, як африканські кобри. Щоправда, ледь відійшовши від Мікроби, Фіскарошка одразу старанно витерла кінцем хустини губи і гидливо сплюнула. Той же ритуал достоту виконала і Мікроба. Невістки не переносили одна одну навіть на дух, але героїчно терпіли — і не тільки…

— Йой, Анцьо дорога, хоть і довго не виділа тебе, айбо так, нівроку, випозіруєш, як майськоє сонечко, — каже баба, а сама думає: «Ти, повітрульо нечесана, лем ти віник хибить…»

Авать Перо сойки у гузицю І лети, Мікробо, за границю.

— А ти, Марько кедвешна, тоже не бись старіла, а десь, до мари, випозіруєш все молодіше. Личками світиш, як божими ружами, — дарує у відповідь Мікроба Фіскарошці, а сама думає: «Ага… ти, килава чалапіндошко, так, небого, випозіруєш, як та зайчиха, що з вовком дві ночі переспала…»

Ой, ой, ой… Найшов собі наш Мішко дар. Што не до люди, а лем у будар…Після таких сердечних компліментів заходимо до хати.

Господи, як тут смачно пахне — одною слиною можна вдавитися. Як би наш челядник бідно не мався, але на храмове свято він навіть воші продасть, але зробить все, аби не тільки душі був храм, але й пузові свято.

Золотисті, як апельсини, запечені кури; рожева, як пелюстки магнолії, варена шинка; широчезні і могутні, як долоні стрийка Микули, свинні відбивні; сито-вдоволені, як гендлярі на базарі, гурки пузаті; як молочні поросята, голубці і котлети… А що вже говорити за тіста — горіхові, яблучні, сливові, макові… Все це лежало, красувалося на столах, полицях, печі, ліжках… Дивіться, мовляв, дорогі гості, які ми жертви принесли во ім’я ваших кендюхів!

Дивіться, родаки, дивіться, їжте, лем