Крісті Голден - Валеріан та місто тисячі планет

— Алексо, — покликав він бортовий комп’ютер. — Зроби, будь-ласка, аналіз цього предмета.

— Авжеж, майоре, — послужливо відповіла Алекса, увімкнула яскравий тонкий струмінь світла і спрямувала його на перлину. Неймовірно, але в тому промінні перлина покращала. Валеріан був трохи загіпнотизований і навіть дихав через силу, а тим часом світловий струмінь сканував перлину. Результати аналізу спалахували на екрані.

Валеріан почав читати інформацію. Розмір, вага…

Від подиву він заплющив очі й знову розплющив.

— Двадцять мегатонн енергії?

— Саме так, — майже ласкаво відповіла Алекса, — у цій перлині енергії вдесятеро більше, ніж в усьому кораблі.

Валеріан розгублено дивився на предмет. Він відчував до нього повагу.

— А звідки вона походить?

— З планети М’юль, що розміщувалася в сузір’ї QN34.

Валеріан завважив, що Алекса вжила минулий час.

— Розміщувалася?

— Так. Цієї планети немає вже тридцять років.

Заінтригований, Валеріан відкинувся в кріслі.

— А погляньмо, який вона вигляд мала.

— Авжеж.

На екрані з’явилася велична синьо-зелена планета. Майже всю її вкривала вода, і тільки де-не-де з безмежного океану стирчали острівці суходолу, покриті пишною рослинністю. М’які пасма хмарок неначе голубили цей світ, у якому панував спокій.

— Рясна рослинність, кілька примітивних видів, але нічого особливо цікавого, — зазначила Алекса.

— Я не впевнений. Той світ, що я бачив уві сні, був досить цікавий, — заперечив Валеріан. Він нахиливсь уперед і попрохав: — Збільш масштаб.

Картинка почала збільшуватись, аж раптом завмерла. На екрані спалахнуло повідомлення: ДОСТУП ЗАБОРОНЕНО.

Валеріан насупився.

— Застосуй наші коди доступу, — наказав він Алексі.

— Боюся, наших кодів буде замало, майоре. Доступ обмежено.

«Це все стає дедалі дивнішим».

— І до якого рівня?

— До загального. П’ять зірок.

«П’ять зірок?»

Валеріан знову потягнувся по перлину й узяв її пучками пальців, насолоджуючись гладкістю поверхні.

— Та принцеса, в моєму сні… Вона навколо шиї носила саме такі перлини.

— Зафіксовано, пане майор, — належним чином відповіла Алекса.

Лорелін увійшла з усмішкою на обличчі.

— То як конвертер?

— Він був у досить поганому стані, але регенератор допоміг його відновити. Він такий милий! А ще й неабиякий спокусник. Мушу попередити, на облавку в тебе з’явився конкурент.

Лорелін стала біля його крісла й, тримаючи руки на стегнах, всміхнулася до нього. Валеріан потягнувся і взяв її за руку.

— Проти конкуренції не заперечую, — відповів він, проводячи великим пальцем по її пальцях. — Одначе я досі чекаю відповіді.

— Операція ще триває, пане майор, — відказала Лорелін професійним тоном, утім, руки не відняла. — У нас попереду ще ціла частина під грифом «цілком таємно». Чи тебе знову підводить твоя чудова пам’ять?

Валеріан обережно притягнув її за руку собі на коліна. Вона всілась, обвивши руками його шию.

— Кажи! Не тримай мене в цій невідомості! — запротестував він. — Що відбувається?

Вона пильно дивилася на нього, якусь мить залишаючись безмовною, відтак сказала:

— Валеріане, ти чудовий парубок, і разом ми — гарна команда.

Валеріан відчув, як його шлунок зав’язується вузликом. У всьому тому десь ховалося «але».

— Але…

«Трясця, ось воно!»

— Любов потребує набагато більшого, ніж уміння просто бути гарними партнерами.

— Гаразд, — промовив він, а потім запитав, і запитання те, як він уважав, було дуже доречним:

— А чому б тобі не розповісти мені, чого конкретно вона потребує?

Пауза тривала саме стільки, щоб стати незручною. Валеріан гостро відчував тепло її тіла, що торкалося його, бачив залом її шиї, водоспад її волосся, а вона вдивлялася кудись у далину, зв’язуючи докупи власні думки.

Аж ось Лорелін заговорила теплим спокійним голосом:

— Усе життя ми пізнаємо самих себе, щоб стати сильнішими й уміти захиститися. А потім немов нізвідки виникає любов. І отоді раптово постає вимога… відкритися, зруйнувати захисні бар’єри. Впустити іншу людину до свого серця, навіть до свого ДНК. Отак запросто.

Дрож пройняла Валеріана, і почало калатати серце. Ніколи ще він не бачив Лорелін у такому стані, жодного разу за ці два роки, що вони майже безперервно провели пліч-о-пліч. Він бачив її холодною, бачив, як вона вибухала й палала гнівом, бачив її розумною, професіональною, лагідною…

Але не такою як зараз. Не такою… не тендітною, не сором’язливою. Зненацька його пойняло смирення, і він зрозумів, що зараз вона перед ним більш оголена, ніж будь-коли раніше, коли вдягала бікіні або звабливу сукню.

Лорелін говорила далі й дивилася кудись убік.

— І раптом ми відчуваємо себе вразливими, — промовила вона, і голос її стих майже до шепоту, — беззахисними. І тоді ми кажемо собі: оце й є причина того, чому ми справді не закохуємось. Це тому, що ми боїмося бути слабкими. Однак насправді все навпаки.

А потім вона повернула голову, і його знову вразило проникливе світло її сіро-блакитних очей, і він з головою занурився у глибини тієї блакиті.

— Любов робить тебе сильнішим, бо ти маєш навчитися довіряти іншому навіть більше, ніж довіряєш самому собі. — Лорелін зупинилася, нахилилася й говорила далі шепотом, і її дихання було легким на його губах, а голос — таким тихим, що йому довелось напружувати слух, аби почути.

— Валеріане… ти вважаєш, що ти здатний на це?

Він насилу проковтнув слину й розкрив рота, щоб їй відповісти.

— За хвилину — вихід з екзокосмосу, — оголосила Алекса.

Валеріан простогнав від відчаю, а Лорелін звільнилася з його обіймів.

Зручний момент було втрачено.

— Алекса врятувала тебе в останню мить, — ущипнула його ідеальна жінка й пересіла за панель керування.

— Алексо, — промовив Валеріан, стиснувши зуби, — саме