Крісті Голден - Валеріан та місто тисячі планет

Здавалося, мегапторові уривався терпець. «Інтрудер» зі свистом нісся в космос, а ця істота грюкала й ляскотіла, струшуючи корабель та відчайдушно намагаючись потрапити досередини.

— Я поінформую командувача про те, що ви порушуєте графік… а також перекажу йому ваші вибачення, — саркастично відповів міністр.

— Будь-ласка, зробіть це, — сказав Валеріан з удаваною бадьорістю. Міністр зник з екрана, і Валеріан нарешті видихнув повітря.

— За п'ять секунд — екзокосмос, — доповіла Лорелін.

— Хтось тут у нас зараз гучно гепнеться об землю, — відповів Валеріан і усміхнувся.

Мегаптор був голодний, а до того ж оті дрібненькі штучки, що всіяли його шкіру, немов перцем, трохи пекли. Він розлютився з того, що йому дісталася така невловима здобич, адже його не годували цілісінький день. Зазвичай здобич була м’яка, соковита й легка для поглинання, а оця сховалася в ту свою дивну здоровезну коробку і вполювати її було вкрай важко.

Мегаптор бачив, як вони пролізли всередину, отже, знав, що вони там. Він сердито ревів, але не відчував запаху їхнього страху. Він узагалі не відчував їхнього запаху, лише запах металу коробки.

Роздратування змусило його з подвоєною силою довбати та шкрябати залізо.

А згодом, вкрай несподівано, коробка щезла з-під нього.

Під ним не було геть нічого, і мегаптор почав падати, якимось почуттям розуміючи, що відстань до його планети залишається дуже-дуже далекою.

Одразу як вони позбулися непроханого безквиткового пасажира й переконалися, зв’язавшись із Гібсоном, що нових втрат серед командос немає, Лорелін переодяглася, скинувши ті жалюгідні лахміття, що мегаптор залишив від її сукні, й вирішила, що настав час попіклуватися про їхнього нового гостя, тварину-конвертер. Вона непокоїлася про те, як на звірка вплинула оця вся метушня. Лорелін сподівалася, що тварину не поранено, хоч і мало добряче потермосити. Кому б сподобалося сидіти в маленькій коробці й теліпатися навсібіч під гучне ревіння мегаптора?

Лорелін виклала коробку з дірочками, в якій був конвертер, на стіл у лазареті «Інтрудера». Вона чула, як звірок сопів углибині коробки. З допомогою пульта Лорелін дешифрувала код замка, і передня стінка трохи прочинилася.

— Гаразд, — проказала вона солодким голосом, — виходь, малятку, подивимось на тебе.

Спробу зайти в перемови зустріло гарчання, і звірок відповз до задньої стінки. Лорелін сіла навпочіпки і вдивилась у коробку. Вона принадно поцокала язиком і сказала з улесливою інтонацією:

— Виходь, тигрику, усе гаразд. Я про тебе піклуватимусь.

У відповідь лише гарчання, але вже не таке впевнене.

— Авжеж… вилазь… — вона всміхнулася й поклала на стіл руку. Він вагався, його оченята бігали довкруж, а довгенький писок сіпався від непевності. Одначе Лорелін демонструвала терплячість, і по якомусь часі звірок нерішуче посунувся до передньої стінки коробки й поклав мініатюрну чотирипалу лапку їй на долоню. Зовні він був схожий на рептилію, але, коли рухався, Лорелін побачила, що його животик вкривало хутро.

— Гарнесенький хлопчисько, — проворкувала вона. Вираз звірка посвітлішав від інтонацій її голосу, і він довірливо висунувся вперед. Тваринка була така маленька, що вповні вміщувалася в жіночій руці. Тепер Лорелін побачила, що хутро на животі було яскраво-синє, але водночас збите в клоччя й шолудиве. На боках були струпи, однак очі його, що їх звірок підняв на Лорелін, були ніжно-блакитні.

— Знаєш, за такі очі, як у тебе, й померти можна.

Від цих слів лускате тільце звірка спалахнуло яскраво-червоним кольором і трохи набухло. Лорелін не втрималась від сміху.

— Агов, хлопче, ти що, фліртуєш зі мною?

Її усмішка згасла, коли вона лагідно погладила звірка пальцем, вивчаючи його.

— У тебе на спині й животі повно струпів. Зараз розпочнемо інтенсивний догляд за шкірою, щоб до тебе повернулася твоя чарівність.

Створіннячко аж замуркотіло від задоволення, і раптом Лорелін охопило сильне відчуття турботи про цю тваринку. Муркотіння посилилося, коли вона відчинила дверцята до квадратного відсіку в стіні, помістила туди звірка й зачинила за ним дверцята. Він занепокоєно видивлявся на Лорелін крізь кругле віконце, коли та легкими рухами пальців набирала код.

— Не хвилюйся, — заспокоїла вона тваринку. — Трохи високоякісного урану, і будеш новеньким, немов щойно на світ народився. Тримайся міцно!

Вона натиснула на кнопку. Чотири ядерні промені наповнили регенератор потужним синім світлом. Лорелін спостерігала, як тварина удвічі збільшилася в розмірах і задоволено засяяла. Коли вона відчинила дверцята, щоб витягти звірка, той мав набагато здоровіший вигляд і явно почувався краще. Звірок пригорнувся до неї під її підборіддям, і Лорелін розтанула.

— Знаєш, а я твій рід у школі вивчала, — промовила вона до звірка, ставлячи його на стіл. — Я вмираю від цікавості й хочу дізнатися, чи правда все те, що писали в підручниках.

Вона ще раз заспокійливо поплескала його, а потім вийняла з кінчика вуха діамантовий кульчик та простягла його звіркові. Він став обнюхувати кульчик, і його довга мордочка засмикалась, а потім він розкрив рота з дрібненькими й гострими на вигляд зубками і проковтнув його.

Лорелін зачаровано дивилася на те, як звірок-конвертер надувався і змінював колір. За дві секунди він акуратно підняв хвостика, схожого на хвіст ящірки, і виклав на стіл сотні діамантів.

Лорелін вирячилась на невелику купку блискучих самоцвітів.

— Ого! — нарешті вимовила вона. — Мабуть, я візьму тебе з собою на закупи. — Вона вхопила конвертер і поцілувала його в тім’я.

Звірок узявся рум’янцем.

За прикладом партнерки Валеріан вимився і вдягнув звичайну уніформу. Сидячи один на мостику, він удивлявся в коштовну перлину, якою заволодів, знову й знову крутячи в руках її гладеньку, ідеальну сферу. Він думав про свій дивний сон. Про чудних створінь, які до того володіли цим предметом, і які сьогодні з’явились у плоті, ніби перевтілившись з його нічних думок.

Через якийсь час він обережно поклав перлину в маленьке заглиблення в консолі.