Ніка Нікалео - Dolce Vita, або Кінець гламуру

погортати пару хороших журнальчиків і знайти відповіді на запитання.

Ми з Лянкою перезирнулися. Я ж кажу, що Лілька «отлічається особим умом і сообразітєльностью».

Мій шлунок теж дав про себе чути нахабним бурчанням, коли нарешті принесли і мою страву.

— Хтось дзвонив Дарці? — запитала я, набивши рота зелениною.

— Вона днів за десять буде, — відповіла Лілька, промокаючи кутики рота. — Не витримує. Каже «до біса ту путівку і той санаторій з їхнім ненав’язливо-хамовитим сервісом». Купила якусь там їхню ропу. Нею долікує Дениска вдома. До речі, забула вам сказати! Дарка пропонує нам усім приїхати на кілька днів до неї. В малого день народження. Ну, то як?

«Хм, у село, чи то пак до містечка? І що там робити?»

— Не знаю, — Роксолана розтягує слова, бо думки її далеко.

«А взагалі непогано б трохи змінити міську обстановку на тихий сільський куточок!»

— Там, здається, річка якась тече! — раптом пригадую я канікули після другого курсу. — Треба подивитись прогноз погоди до кінця місяця. Може, вже буде тепло? І коров’яче молочко, і травички різні. Ой, дівоньки, як я обожнюю травень!

— Там не «якась» річка, Любо. Там — Дністер! А травень я теж раніше любила, — голосом із склепу промовляє Лянка.

— Дурік, все буде добре! Ти тільки не падай в тиху істерику. А краще займи себе якимось цікавим ділом.

— Яким, наприклад?

— Ну, там, картини пиши. Чи ліпи щось!

— О, так! Мені так хочеться заліпити Марчею в пику, — зізнається Ляна.

— Так-так, це вже щось більш схоже на реальні почуття, а не на стриманість австро-угорських імператриць.

— Чому австро-угорських? — запитує Лілька.

— Не знаю. Яка різниця?! — кидаю у відповідь. — Це не має жодного значення!

— Ти права, Любо. Я повинна завантажити себе роботою, щоб не думати. Щоб заглушити будь-які думки фізичною втомою!

— А давайте підемо в кінопалац! На «Гаррі Поттера»! Відволічемося, — несподівано втрутився у розмову незнайомий фальцет.

І за наш столик плюхнувся привид з минулого.

— Саньок?! — здивовано видали ми в унісон.

— Ага! Я самий, — відповів хлопчик-гід зі Стамбула нормальним голосом.

— А чому ти не там? — поцікавилася Ліля.

— Ну, після твого шоу в луна-парку у мене виникли деякі проблеми, — не то жартує, не то серйозно відповідає він.

«А Лілька про це нам так і не розповіла!»

— Дорогенька, так за тобою боржок. Ти обіцяла, — почала я, але зухвалий молодчик мене перебив, навіть не вибачившись!

— Та про це дефіле, напевно, гуділа уся Туреччина! Не знаю навіть, як це в наших новинах не показали!

— Олександре, не треба! — опустивши очі, просить Лілька.

Але він провадить своє:

— Ну, ми там на різні атракціони ходили: типу «американські гірки», кімнати страху всякі… А потім пішли на ці круті ромашки, як я їх називаю.

— Припини! Ти що, здурів? — ляскає його по чолі Лілька.

— Так прикольно ж! Дай закінчити! — погладивши себе по розпашілому місцю, продовжує він. — Ну, там такий принцип: сідаєш удвох у підвісне крісло. І тебе там затискає страховка. Так, що ти нічим поворухнути не можеш.

Усе це він супроводжує промовистими рухами. І тут його починає розбирати сміх. Ми сидимо і тупо дивимось на цього клоуна. Лілька нервово постукує нігтями по столу.

— Не цокоти! Манікюр зіпсуєш, — я кладу руку на її пальці.

Вона їх висмикує і починає гладити свого пекельно-червоного кінського хвоста.

— Ну, і коли всі уже намертво пристебнуті, — нарешті припинивши душитися від сміху, продовжив Саньок, — починається коловорот… Ми оберталися навколо своєї осі то вліво, то вправо. То із сповільненням, то із прискоренням.

— І Лільку на тебе знудило чи що? — не витримала Роксолана.

— Ну, ти даєш! Де б я таку гидоту переповідав, — мало не образився хлопчина.

Тут Лілька несподівано взяла розповідь на себе:

— Карочє гаваря, коли ті адські крісла почали перевертати нас догори ногами, мій розкішний бюст зробив аут!

Саньок починає істерично реготати. І хоч його сміх, як і він сам, був інфантильним, ситуація справді кумедна. І захочеш — не вигадаєш! Я намагаюся стримуватися. Уявляю Лільку з виваленими спокусливими силіконами третього розміру, які неможливо прикрити! Певно, що там не один чоловічок облизався.

— Матка бозка! — Лянка сплескує руками.

— А турки, турки почали аплодувати! — ледь вичавлює зі себе фальцетом Саня. — Народу ж тьма-тьмуща.

— І не тільки турки, — зауважує Ліля, — якісь італійці кричали: «Белло, ке белло! Пріма сеньйоріна! Пріма!». Ще й фотографували.

Вона вже усміхається.

— Усі відео включили, знімають! Фотоапарати клацають, — продовжує хлопець. — Голівуд відпочиває!

— Так, і скільки ж часу ти вивішувала свої принади? — нарешті питаю я.

— А поки атракціон не закінчився. Хвилин десять, напевно, — скрививши рота, відповіла подруга. — А потім мені алею слави влаштували при виході.

— Це як? — звівши брови, цікавиться Роксолана.

— А усі розступилися і, аплодуючи, висловлювали різні компліменти.

— Ти впевнена, що компліменти?

— А мені Саньок перекладав, — кивнула на малого Лілька.

Турецький гід ще випив з нами кави, потеревенив трохи, як давня подруга. А тоді, зізнавшись, що у його поверненні в Україну винні зовсім інші обставини, а не Лільчине топлес дефіле, перемістився за столик до своїх друзів у іншій залі ресторану «Мавка».

Дорогою додому, вже під самим своїм під’їздом, Лянка раптом запитала Лілю:

— Слухай, а що ж той ліфчик на спецзамовлення не вберіг тебе від невимушеного стриптизу?

— Та вся біда у тому, що я його не одягнула.

Ми з Роксоланою перезирнулися.

— Що?! — не зрозуміла Лілька. — Я ж ішла на побачення, а він тиснув мене, як панцир, гад! От я його в сумочку і заховала.

— Добре що ти не носиш трусики-танга, Ліль! — зауважила Лянка.

— Чому?!

— Вони теж дуже тиснуть, — гигикнула я.

Корида по-українськи

Погода на ті вихідні видалася по-справжньому літня. Ми з Дариною засмагали на березі нестримного могутнього Дністра. Лілька плескалася у крижаній воді, щоразу намагаючись хлюпнути і на нас:

— Любко, пішли купатися! Вода суп-пер!

— Лілько, не бризкай! Бо я тебе зараз втоплю! — верещала я, вигинаючись під колючими льодяними краплями.

— А давай, спробуй! Ти ж води