Іван Петрович Котляревський - Енеїда

class="v">Ох! Чом не звір я, чом не львиця?

Чом не скажена я вовчиця?

Щоб мні рутульців розідрать;

Щоб серце вирвать з требухою,

Умазать морду їх мазкою;

Щоб маслаки їх посмоктать».

115 Сей галас і репетовання

Троян всіх в смуток привело;

Плаксивеє з синком прощання

У всіх з очей слізки тягло.

Асканій більше всіх тут хлипав

І губи так собі задрипав,

Що мов на його сап напав.

К старій з поклоном підступивши,

На оберемок ухвативши,

В землянку з валу потаскав.

116 А тут кричать та в труби сурмлять,

Свистять в свистілки, дмуть в роги,

Квилять, брат брата в батька луплять;

В наскок яряться вороги.

Тут ржання кінське з тупотнею,

Там разний гомін з стукотнею,

Скрізь клопіт, халепа, сто лих!

Так в мідні клекотить гарячій,

Так в кабаці кричить піддячий,

Як кажуть, хоть винось святих.

117 Гей, музо, панночко цнотлива,

Ходи до мене погостить!

Будь ласкава, будь не спесива,

Дай поміч мні стишок зложить!

Дай поміч битву описати

І про війну так розказати,

Мов твій язик би говорив.

Ти, кажуть, дівка не бриклива,

Але од старости сварлива;

Прости! я, може, досадив.

118 І в самій речі проступився —

Старою дівчину назвав,

Ніхто з якою не любився,

Ні женихавсь, ні жартовав.

Ох, скілько муз таких на світі!

Во всякім городі, в повіті!

Укрили б зверху вниз Парнас.

Я музу кличу не такую:

Веселу, гарну, молодую;

Старих нехай брика Пегас.

119 Рутульці дралися на стіни,

Карабкалися, як жуки.

Турн з ярости дрижав і пінив,

Кричить: «Дружненько, козаки!»

В свою троянці также чергу

В одбої поралися зверху,

Рутульців плющили, як мух.

Пускали колоддя, каміння,

І враже так товкли насіння,

Що у рутульців хляв і дух.

120 Турн, бачивши троян роботу,

Як рать рутульськую трощать,

Як б’ють їх, не жалія поту,

Рутульці, мов в’юни, пищать;

Велів вести зо всіх олійниць,

Де тілько єсть, із воскобійниць,

Як можна швидче тарани.

Якраз і тарани вродились,

І воскобійники явились,

Примчались духом сатани.

121 Приставив тарани до брами,

В ворота зачали гатить;

Одвірки затряслись, мов рами,

І снасть од бою вся тріщить.

Турн сили вдвоє прикладає,

І тарани сам направляє,

І браму рушити велить.

Упала!.. Стуком оглушила,

Троян багацько подушила,

Турн в кріпость впертись норовить.

122 Біда троянцям! Що робити?

А муза каже: «Не жахайсь,

Не хист їх Турну побідити,

В чужую казку не мішайсь».

Троянці нап’яли всі жили

Та вмиг пролом і заложили,

І груддю стали боронить;

Рутульці бісом увивались,

Но на пролом не насовались,

А Турн не знав, і що робить.

123 Троянець Геленор одважний

І, як буряк, червоний Лик,

Горлань, верлань, кулачник страшний

І щирий кундель-степовик..

Сим двом безділля — всяке горе,

Здавалось по коліна море,

Потіха ж — голови зривать.

Давно їм в голові роїлось

І, мов на поступки, хотілось

Рутульцям перегону дать.

124 Так Геленор з червоним Ликом,

Роздігшися до сорочок,

Між вештанням, содомом, криком,

Пробралися подуть тичок.

Рутульців добре тасовали

І од рутульців получали

Квитанцію в своїх долгах.

Лик тілько тим і одличився,

Що як до Турна примостився,

То з’їздив добре по зубах.

125 Но Турн і сам був розбишака

І Лика сплющив в один мах;

Із носа бризнула кабака,

У Турна околів в ногах.

А также пану Геленору

Смертельного дали затьору,

І сей без духу тут оставсь.

Рутульців се возвеселило

І так їх серце ободрило,

Що і негідний скрізь совавсь.

126 Натиснули і напустились,

Рутульці кинулись на вал;

Троянці, як чорти, озлились,

Рутульців били наповал.

Тріщали кості, ребра, боки,

Летіли зуби, пухли щоки,

З носів і уст юшила кров:

Хто рачки ліз, а хто простягся,

Хто був шкереберть, хто качався,

Хто бив, хто різав, хто колов.

127 Завзятость всіх опановала,

Тут всякий пінив і яривсь;

Тут лютость всіми управляла

І всякий до надсаду бивсь.

Лигар ударом макогона

Дух випустив із Емфіона,

І сам навіки зуби стяв.

Лутецій б’єть Іліонея,

Циней Арефа, сей Цинея,

Один другого тасовав.

128 Ремул рутульської породи,

Троюродний був Турну сват,

Хвастун і дурень од природи,

Що ні робив, то все не в лад;

І тут начав щосил кричати,

Троянців лаять, укоряти,

Себе і Турна величать:

«Ага! проклятиї поганці,

Недогарки троянські, ланці!

Тепер прийшлось вам погибать.

129 Ми вас одучим, супостати,

Морити вдов, дурить дівок;

Чужії землі однімати

І шкодити чужий садок.

Давайте вашого гульвісу,

Я вмиг його одправлю к бісу,

І вас подавимо, як мух:

Чого прийшли ви, голодрабці?

Лигать латинськії потапці?

Пождіть — ваш витісним ми дух!»

130 Іул Енеєвич, дочувшись

До безтолкових сих річей,

Як шкурка на огні надувшись,

Злость запалала із очей,

Вхопив камінчик — прицілився,

Зажмурив око — приложився

І Ремула по лобу хвись!

Хвастун бездушний повалився,

Іул сердешно взвеселився,

А у троян дух ожививсь.

131 Пішли кулачні накарпаси,

В виски і в зуби стусани;

Полізли тельбухи, ковбаси,

Всі пінили, як кабани.

Всі роз’ярились через міру;

По-сербськи величали віру;

Хто чим попав, то тим локшив.

Піднявся писк, стогнання, охи,

Враг на врага скакав, мов блохи,

Кусався, гриз, щипав, душив.

132 Служили у троян два брати,

Із них був всякий Голіаф;

Широкоплечий і мордатий,

І по вівці цілком глитав.

Один дражнився Битіасом

Із Кочубейським він Тарасом

Коли б заввишки не рівнявсь;

Другий же брат Пандаром звався

І вищий од верстви здавався;

Та в’ялий, мов верблюд, тинявсь.

133 Два брати, грізні ісполини,

В бою стояли у ворот,

Дрючки держали з берестини

І боронили в кріпость вход.

Вони к землі поприсідали,

Троянці ж в город одступали,

К собі манили рутулян.

Рутульці зрять — навстяж ворота,

Прожогом в кріпость вся піхота

Спішить насісти на троян.

134 Но хто лиш в город показався,

Того в яєшню і поб’ють;

Битіас з братом управлявся,

Безщадно кров рутульську ллють.

Рутульці з криком в город пруться,

Як од серпа колосся жнуться.

Як над пашней хурчать ціпи,

Так ісполинськії дрючини

Мозчили голови і спини,

І всіх молотять, мов снопи.

135 Побачив Турн таку проруху,

Од злости ввесь осатанів;

Здригнувсь, мов випив чепуруху,

К своїм на поміч полетів.

Як тілько в кріпость протаскався,

Тузити зараз і принявся,

Хто тілько під руку попавсь:

Убив він з Афідном