Юкіо Місіма - Сповідь маски

хибне враження, що все може так і лишатись, що дні й місяці ми будемо разом. У більш глибокому розумінні, я помилявся двічі. Її слова, які провіщали розлуку, виказали даремність цієї зустрічі, відкрили, що нинішні радощі лише уявні без реального змісту, знищили дитячу певність, ніби все це може бути тривким Але водночас стали прозрінням з іншого хибного уявлення: я зрозумів, що в чоловіка й жінки не може завжди все лишатися, як є, навіть коли розлука ще далеко. Гірке було моє пробудження. Чому все не може лишатись, як є? Запитання, яке я стократ задавав собі в дитячі роки, знов навернулося на вуста. Ну чому ми маємо удвох сповняти химерний обов’язок усе зруйнувати, усе змарнувати, кинути все в потік вічних блукань? Чи цей гіркий донезмоги обов’язок і є те, що люди звуть «життя»? Чи тільки для мене це — обов’язок? В усякому разі, так тяжів він тільки наді мною, більше ні над ким.

— То ти їдеш… А втім, якби й залишилася, однаково скоро поїду я…

— Куди?

— Знову на завод — наприкінці березня або в квітні.

— Там, мабуть, небезпечно під час нальотів?

— Атож, небезпечно, — відказав я.

І невдовзі пішов.

Наступного дня я відчував дивний спокій, бо позбувся необхідності кохати. Я веселився від душі — то співав уголос, то копав ногами знавіснілі томи зводу законів.

Того химерного оптимізму вистачило на день. Заснув я міцно, мов дитина. А серед ночі мій сон урвала сирена. Моє буркотливе сімейство забилося до протиповітряної щілини, але до відбою так нічого й не сталося. Я вже встиг закуняти, отож видостався назовні останнім, перевісивши через плече шолом і бамбукове барильце з водою.

Стійка випала зима двадцятого року Сьова. Хоч весна вже підкрадалася нечутним кроком дикої кішки, зима, наче сталеві грати, морочно й уперто перегороджувала їй дорогу. У світлі зірок ще відблискувала крига.

Кілька теплих ясних зірок, облямовані глицею вічнозелених дерев спросоння впали мені в око. Дихання мішалося з терпким нічним повітрям. І раптом мене приголомшила думка: я люблю Соноко, світ, де не буду з нею разом, не вартий для мене й мідного шеляга. «Спробуй забути, якщо зможеш», — озвався внутрішній голос. І одразу, мовби не міг дочекатися, наринув смуток і знову сколихнув глибини мого єства, як того ранку, коли на платформі я побачив Соноко.

Несила було терпіти. Я аж ногами затупотів.

І все ж витримав іще день.

А на третій день увечері знову пішов до Соноко. Перед дверима передпокою чолов’яга, з вигляду робітник, пакував речі. Обгорнувши матою довгастий пакунок, ув’язував його грубим мотузом. Я неабияк стривожився.

До передпокою вийшла бабуся. За її спиною я побачив уже спаковані до відправки речі, в холі було повно тирси. Вигляд у неї був такий заклопотаний, що мені захотілося мерщій піти, навіть не побачивши Соноко.

— Передайте, будь ласка, ці книжки панні Соноко. — Наче розсильний з книгарні, я простягнув кілька солодкавих романів.

— Дякую за турботу. — Стара вочевидь не збиралася кликати Соноко. — Завтра ввечері ми виїздимо до села. Бачите, підвернулася нагода поїхати трохи раніше. Будинок винаймає пан Т., тут буде гуртожиток його фірми. Шкода розлучатись! Онучки завжди були вам раді. Прошу, завітайте до нас у село. Ми вам напишемо, коли влаштуємося, приїздіть неодмінно!

Бабуся, фахівець із суспільних зв’язків у родині Кусано, висловлювалася бездоганно. От тільки слова в неї шикувались одне до одного не більш природно, ніж її аж надто рівні зуби.

— Хай вам щастить на новому місці! — тільки й спромігся я. Ім’я Соноко несила було вимовити. І тут, наче прикликана моїм збентеженням, на площадку перед сходами в глибині дому вигулькнула вона сама. В одній руці вона тримала велику картонку для капелюшка, другою притискала до себе кілька книжок. Її волосся лисніло від світла з вікна угорі. Помітивши мене, вона скрикнула, аж бабуся злякалась: — Почекай мене! — І вихором злетіла на другий поверх. А я втішався розгубленням її бабусі. Стара перепросилася за те, що все догори дном і ніде присісти, й заклопотано зникла в глибині дому. Невдовзі надбігла розпашіла Соноко. Я переминався з ноги на ногу в кутку передпокою. Вона взула черевички й рішуче мовила:

— Я тебе трохи проведу.

В її майже беззастережному тоні було щось зворушливе. Незграбно крутячи в руках формений кашкет, я не зводив з неї очей, відчуваючи, як у душі щось раптом завмерло. Ми вийшли, мало не зіштовхнувшись у дверях. Мовчки рушили всипаною жорствою доріжкою до брами. Соноко раптом зупинилася перев’язати шнурок. Чомусь вона ніяк не могла дати йому ради, тож я дійшов до воріт і зупинився, розглядаючися по вулиці. Хіба ж я знав невинні хитрощі вісімнадцятирічних дівчат! Їй просто треба було пропустити мене вперед.

Зненацька її груди наштовхнулися ззаду на мою праву руку. Той поштовх був випадковий — наче ото зіткнення автомобілів.

— Ось… візьми. — В мою долоню вп’явся твердий ріжок заморського конверта. Я затис його в руці, наче пташину, якій мав скрутити шию.

Лист чомусь був не до віри важкий. Наче на щось заборонене, я глянув мигцем на конверт у руці з тих, що полюбляють школярки.

— Потім прочитай… Удома, — прошепотіла вона тихо, відітхнувши, ніби від лоскоту.

— Куди тобі написати? — запитав я.

— Там… усе є. Адреса села… Туди й напиши.

Як не дивно, розлука чомусь почала мене тішити. Так тішить хвиля у грі в хованки, коли всі розбігаються хто куди, поки один лічить уголос. Я мав дивну здатність знаходити в усьому добре. Через цю кепську звичку власне боягузтво часто-густо навіть мені видавалося мало не геройством. А може, така вдача — винагорода за неможливість вибору в житті.

Ми розпрощалися біля станційних кас. І навіть руки не потиснули одне одному.

Я був на сьомому небі від першого в житті любовного листа. До дому я не міг дочекатись, отож, попри людські очі, надірвав конверт просто в електричці. Звідти мало не висипалися поштові картки з силуетами й кольорові заморські листівки — радість дівчаток з місіонерських шкіл.

У конверті лежав ще один складений листок блакитного поштового паперу, на якому під діснеївськими Червоною Шапочкою та вовком акуратно, мов у прописах, було виведено:

«Щиро вдячна за цікаві книжки. Усім серцем молюся за Вашу безпеку під час нальотів. Обіцяю написати, щойно влаштуємося на новому місці. Наша адреса: префектура…, повіт…, селище…, будинок… Прошу не відмовити й прийняти на знак вдячності дрібниці, які додаю до цього».

Оце так любовний лист! Я сполотнів, а тоді розреготався, бо злетів зі свого