Юкіо Місіма - Сповідь маски

приєднався до нас на станції, запав у мовчанку. Схоже, всіх заполонило те колюче чуття, яке виникає, коли проривається назовні повсякдень приховувана «родинна любов». Певно, після зустрічі з сином, братом, онуком, оголені душі, які розкриваються тільки серед близьких людей, відчули марноту того, що вони просто виставляють напоказ свої безглузді втрати. А мені не давало спокою видіння тих нещасних рук. Коли поїзд прибув на станцію О., де була пересадка на електричку, вже запалили світло.

Тут ми вперше побачили, якого лиха наробив нічний наліт. Переходи заповнили потерпілі. Вони тулилися в ковдри й визирали назовні невидющими безтямними очима, ніби самими білками. Якась жінка мірно похитувалася, наче без упину колихала на руках дитину. Дівчина з напівзотлілою штучною квіткою у волоссі спала просто на землі, притулившися до дорожнього кошика.

Жоден докірливо не глянув, коли ми пробиралися крізь них. Але нам аж відібрало мову. А оскільки ми не розділили їхнього нещастя, саме наше буття мовби втратило сенс, ми немов перетворилися на тіні. Однак у мені щось пломеніло. Лави нещастя додавали мені отухи, додавали сил. Я осягнув напруження, яке супроводжує революції. Ці люди бачили, як полум’я огортає все, що творило закони їхнього буття. Бачили навіч, як вогонь охоплює людські стосунки, любов і ненависть, розум, майно. Ні, не з вогнем вони змагалися цю хвилю. Вони змагалися з людськими стосунками, з любов’ю і ненавистю, з розумом, з майном. Вони наче втрапили на судно, яке тоне, де, щоб урятувався хтось, іншого треба позбавити життя. Чоловіка, який загинув, рятуючи кохану, вбив не вогонь, його вбила кохана; матір, яка загинула, рятуючи дитину, занапастив не хтось, а дитина. Тут зітнулись, як ще ніколи досі, найглибші й найзагальніші засади людського буття. Я бачив на їхніх обличчях полиск утоми, яку залишила та приголомшлива вистава. Палка певність наринула на мене. Я відчув, що тривогу, зроджену глибинними засадами людського буття, в дивовижний спосіб зітерто, бодай на коротку мить. Мені хотілося кричати від думок, що розривали груди.

Якби я мав хоч трохи більшу силу самозаглиблення, якби був хоч трохи наділений мудрістю, я б, певно, узявся досліджувати ті засади. Але, наче в насмішку, якась уявна жага спонукала мене вперше оповити рукою стан Соноко. Може, цим незначним порухом я показав собі самому, що й «любов» тепер просто порожнє слово. Отак парою ми раніше за інших проминули тьмавий перехід. Соноко не зронила й слова… Та коли ми поглянули одне на одного в напрочуд яскраво освітленому вагоні електрички, я помітив в очах Соноко вираз загнаного в безвихідь, але водночас і чорний лагідний блиск.

Серед пасажирів міської кільцевої лінії потерпілі становили вже дев’ять десятих. Виразно пахло паленим. Голосно, трохи не пихато, люди розповідали, що пережили. То був наче гурт «революціонерів». Адже весь натовп був охоплений високим невдоволенням — безмежним невдоволенням — переможним невдоволенням — радісним невдоволенням.

На станції С. я розпрощався, віддав Соноко її речі й вийшов. Я простував темними вулицями додому й раз по раз похоплювався, що в мене порожні руки. І зрозумів, як важила її валіза в наших стосунках. То були упокорені примусові роботи. Щоб моє сумління не знеслося надто високо, потрібен був тягар — примусова праця.

Домашні привітали мене так, ніби нічого не сталося. Навіть як на такий наліт, Токіо — надто велике місто.

За кілька днів я зайшов до Кусано — занести Соноко обіцяні книжки. Гадаю, неважко уявити, що за книжки міг позичати двадцятирічний хлопець вісімнадцятирічній дівчині. В банальних вчинках я знаходив особливу насолоду. Соноко ненадовго вийшла, що траплялося не так і часто, тож я чекав на неї у вітальні.

Тим часом провесіннє небо запливло хмарами, наче лугом, пішов дощ. Соноко увійшла до темної вітальні просто з дощу — в її волоссі зблискували краплі. Сіла трохи зсутулено в темному кутку глибокої канапи. На вустах її знову заграла посмішка. У сутіні вималювалися дві опуклості на червоному жакетику.

Яка ж несмілива й небагатослівна була наша розмова! То було наше перше побачення на самоті. Я усвідомив, що невимушеній розмові під час короткої мандрівки в поїзді сприяла балаканина по сусідству й непосидючість сестричок. Від рішучості, з якою я вручив написану тоді записку — любовний лист на один рядок — не лишилося й сліду. Мене охопила виняткова скромність. Я залюбки міг злегковажити собою заради переконливості, не злякався б цього і перед нею. То що ж, я забув свою гру? Призвичаєну гру, ніби можу кохати як нормальна людина? Так чи інакше, мені здавалося, що я зовсім не кохаю цю таку свіжу дівчину. При цьому ані найменшої незручності я не відчував. Злива вщухла, вечірнє сонце освітило кімнату.

Очі й вуста Соноко блищали. Її краса наринула на мене й перетворилась у відчуття власного безсилля. А болісні думки нагадали, яка вона нетривка істота.

— Хто може знати, — озвався я, — скільки ще нам жити. От зараз, скажімо, буде тривога. А літак уже наладовано бомбою, що впаде просто на нас.

— Може, воно було б і краще. — Вона ретельно розгладила складки на спідниці з картатої шотландки й підвела голову. Сонце облямувало її щоки сяєвом ледь помітного пушка. — Якби зараз… Надлетів безгучний літак і скинув на нас бомбу… коли ми отак… Правда ж?

Сама того не усвідомлюючи, Соноко освідчувалась у коханні.

— Правда, — відказав я, наче щось очевидне. Звідки було Соноко знати, як глибоко сховалося в мені бажання, що викликало ці слова. А втім, як розібратися, розмова виходила на диво кумедна. Мирної пори таке могли сказати хіба двоє закоханих перед розлукою.

— Розлуки за життя, розлуки в смерті, аж набридло! — сховав я за брутальністю ніяковість. — А тобі так не здається? Що в наш час розлука — звична річ, а от зустріч — дивина?.. Що посидіти отак удвох і погомоніти хоч із півгодини — справжнє диво?..

— Так… Мені теж… — Вона вмовкла. І продовжила з щирим і лагідним спокоєм. — Щойно ми зустрілися, а вже розлучаємось. Бабуся квапить з евакуацією. Позавчора, коли ми повернулися, дала телеграму до тітки в село в префектурі Н. А та сьогодні вранці подзвонила по міжміському. Адже в телеграмі прохалося: «Підшукай житло». Тітонька сказала, що зараз із житлом сутужно навіть у них, і запросила до себе, мовляв, у домі буде веселіше. А бабуся не звикла воловодитись, отож пообіцяла за кілька днів бути.

Несила було й головою кивнути у відповідь. Я сам здивувався, як це вразило мою душу. Адже з того, як добре мені було, зродилося