Марина та Сергій Дяченко - Королівська обіцянка

м’яко ступав за ним: меч за плечима, на волосатий кулак намотана мотузка-повідок. Я наздогнала людожера й спробувала пристосуватися до його кроків.

— Уймо? А що ми йому скажемо?

— Кому? — на блідому обличчі Уйми вже помітно підросла щетина.

— Принцові-деспоту.

— Що ти йому скажеш. Угу, саме так. Ти посланець, ти королівський маг, тебе відправили за принцами. А я — так собі, тупий дикун, моя справа — ворогам голови стявати.

Ми пройшли через невелике селище — тихе, порожнє й темне. Якби не запахи — диму, гною, вареної кукурудзи, — можна було б подумати, що тут давно ніхто не живе.

— Де вони всі?

— Зачаїлися, — подумавши, повідомив Уйма. — І правильно. Нічого тут вештатися.

Чим ближче ми підходили до сірого замку, тим паскудніше ставало в мене на душі. Вже страшенно давно я не почувалася такою самотньою. Уйма мені не друг, Максиміліан — і зовсім лютий ворог. Про що мені говорити із прин-цом-деспотом? А якщо…

Думка була такою жахливою, що я зупинилася. Уйма, наче нічого не трапилося, рушив уперед.

— Уйма! Зачекай! А якщо він одружений?!

Людожер розреготався, широко роззявляючи величезний рот. І, що найобразливіше, до нього приєднався злобливий смішок Максиміліана.

Я насупилася.

* * *

Під покровом ночі ми підібралися до замку зовсім близько. Максиміліан, виявляється, бачив у темряві не гірше за мене та У йму, і це відкриття мені не сподобалося.

— Ось цвинтар, — хлопчисько, у якого були зв’язані руки, вказав підборіддям, але я й без нього вже розгледіла попереду царство безлистих дерев і похилих кам’яних склепів.

«Шановний принце-деспоте! Я, посланець короля Оберона, пропоную вам узяти за дружину Філумену, прекрасну принцесу й милу дівчину. До речі, вона танцюватиме на балах, посміхатиметься, плестиме вам шкарпетки…»

Я згадала Філумену й мало не заплакала. Вона зараз задоволена, спокійна, сита й гарна, і головне, анічогісінько не боїться. Сидить собі, у лото грає з Алісією й Ортензією… їй не треба пробиратися між старими могилами, розшукувати прохід у склепі, виголошувати промову до принца-деспота й знати заздалегідь, що крім «Ой!», швидше за все, більше нічого не встигнеш сказати…

— Ну, паскудо, де ж склеп? — беззлобно поцікавився Уйма.

— Тут. На головній алеї.

Максиміліан ішов усе повільніше. Нарешті зупинився й притиснувся до ніг Уйми:

— Зачекайте.

— Що сталося?

— Треба зачекати, — голос Максиміліана дрижав.

Так, мовчки, ми стояли кілька хвилин. Я підійшла й пригорнулася до Уйми з іншого боку. Лати людожера були теплими.

— Ходімо, — хрипко сказав Максиміліан. — Тут близенько.

Цвинтар справді був старим, дуже старим. Надгробки поросли мохом, наче шаром сірого снігу. Ми просувалися по алеї, наче по лісі, раз по раз відводячи гілки, розриваючи з тріском павутину й здригаючись від доторків мокрого листя.

— У мене руки затекли, — сказав Максиміліан.

— Потерпиш.

— А якщо я заприсягнуся вам не шкодити, ви мене розв’яжете?

— Цікаво, це ж хто і коли вірив клятвам некроманта? — посміхнувся Уйма.

Я поводила посохом, як антеною, вишукуючи небезпеку. Схоже, небезпечно було всюди, але загроза ця слабка, вона зачаїлася.

— Осьдечки, — тихо сказав Максиміліан. — Ось склеп Вирвиока.

Просто перед нами височіла чорна кам’яна споруда заввишки поверхів на три з залізними, дуже низькими дверима. Плющ (я думаю, це таки плющ) майже повністю укрив її густою темно-зеленою сіткою.

— Відчиняй, магу, — запропонував Уйма.

Я підійшла ближче. За моїм плечем цокотів зубами Максиміліан; я нерішуче взялася за в’юнкі стебла. Рвонула. Зашурхотіло листя, посипався пил. У мою долоню боляче впилася скалка. Під плющем виявилося металеве кільце, іржаве й обплетене павутиною. Я гидливо обмотала руку полою, узялася за кільце, посмикала…

Жодного результату. Навіть не скрипить.

— Пропусти, — сказав Уйма.

Він розігнався й гупнув по каменю ногою. Двері здригнулися. Цвинтарем пронеслося щось схоже на гуркіт експреса, що летить у прірву. Ні на що не звертаючи уваги, Уйма вдарив іще раз, і раптом двері, наче кришка консервної банки, легко провалилися всередину, в темряву.

З темряви дихнуло важким, застояним повітрям.

— Я туди не піду, — сказав Максиміліан.

— Підеш, — людожер намотував на кулак мотузку.

— Та послухайте ви! — у голосі Максиміліана забриніли сльози. — Я… мертвих боюся.

— Що-о?! — роззявив рот Уйма. — Ти ж некромант!

— Боюся, — Максиміліана били дрижаки, я точно бачила, що він не вигадує. — Я… взагалі не можу. Я боюся.

— А як же підіймати на бій з ворогами армії кістяків? — знущаючись, запитав Уйма. — Пригадую, був у нас на островах один стари-гань, вправлявся… А як же прислуга з ходячих трупів? А як же…

— Не можу! — Максиміліана трусило. — Якби ви знали… Що в нас трапляється… Ви б не сміялися!

— Не глузуй з нього, — сказала я Уймі.

Людожер узяв Максиміліана за комір чорної курточки:

— Ти, поганцю, як хочеш, а я тебе не відпущу. Нам у склеп — і тобі туди ж. Нам через Соляну Безодню — і ти за компанію. Уперед!

І він підштовхнув Максиміліана у двері, туди, де виднілися запилюжені сходи, що вели донизу.

* * *

Це була дуже багата, розкішна гробниця. І зовсім не страшна. Чесно кажучи, її можна було б прийняти за королівські покої з багатьма кімнатами, килимами й меблями, золотим і срібним посудом, картинами, гобеленами, зброєю й статуями — якби вона, ця чудова королівська квартира, не перебувала під землею на старому цвинтарі.

— А де ж сам?.. — запитала я, коли ми проминули четверту кімнату, довгу й майже порожню, якщо не брати до уваги мармурового столика для шахів.

— Де король? — запитав Уйма у Максиміліана. Той вертів головою й важко дихав.

Я на секунду зупинилася подивитися на шахи. Фігурки були тонкої роботи, частина із кістки, решта — з незнайомого напівпрозорого матеріалу. Я сушила мізки, що ж це таке, поки не здогадалась обережно лизнути фігурку. Сіль!

Уйма тим часом протяг Максиміліана через кімнату до напівзотлілої фіранки, якою було запнуто вихід. Повернувся до мене:

— Агов! Не відставай!

І відсунув фіранку.

Незворушне обличчя його закам’яніло.

— Це вони! — закричав Максиміліан. — Я знав… Вони його дістали!

* * *

Наступна кімната виявилася королівською опочивальнею. На мармуровому ложі мали спочивати століття за століттям і вовіки віків останки покійного Вирвиока. Однак доля вирішила по-іншому.

Королівське ложе було порожнім.

У кутку кімнати висів униз головою зотлілий труп — поли мантії звішувались на голову. Кістяні щиколотки були намертво перехоплені сталевими кайданами, ланцюг тягнувся нагору, в темряву. На підлозі валялася корона. Притиснувшись до Уйми з двох боків, ми з Максиміліаном одночасно відвели очі.

— Ходімо звідси хутчіш, — тремтячим голосом сказав некромант.

— Ходімо, — підтримала я.

Розділ тринадцятий

Соляна безодня

Склеп невдачливого Вирвиока справді виявився прохідним. Просто під мармуровим королівським ложем