Марина та Сергій Дяченко - Королівська обіцянка

— Руки! Пальці! Щоб ти здох!

Розділ дванадцятий

Подорож із некромантом

Далі ми пішли втрьох. Попереду крокував Уйма, і Максиміліанові, якого людожер тяг на мотузці, доводилося майже бігти за ним.

Я замикала процесію, теж рухаючись майже бігцем — добре, що Максиміліан цього не бачив.

На шляху — то праворуч, то ліворуч — раз у раз виникали шибениці. Іноді порожні. Іноді на них хтось висів, і тоді я низько опускала голову й дивилася тільки собі під ноги.

Незабаром я помітила, що й Максиміліан не дивиться на повішених. Тільки з’явиться з-за пагорбу зайнята тілом шибениця — хлопчисько потуплює очі й виглядає щось на дорозі, начебто шукає в пилюці голку.

Опівдні, коли сонце піднялося високо, ми зробили привал на верхівці кряжистої скелі — щоб зусібіч було добре видно дорогу. Уйма порівно розділив зі мною залишки вчорашньої вечері. Максиміліану не дав нічого. Хлопчисько сидів на камені, дивився вдалечінь, наче ніщо навкруги його не цікавило й ніщо не стосувалося.

— На, — я розкрила мішечок із зацукрованими фруктами.

— Як я їстиму? — роздратовано запитав Максиміліан. Його руки були міцно зв’язані за спиною, і навіть пальці Уйма дбайливо обплутав кожен своєю мотузочкою.

Я завагалася.

— Відкрий рот. Я тобі до рота кластиму.

Максиміліан посміхнувся так огидно, що я пошкодувала про свою доброту.

— Не переймайся, — Уйма із хрускотом розкусив кістку. — Ми його насіннячком годуватимемо. Насіннячком правди.

Посмішка на обличчі некроманта пожух-ла. Уйма витяг мішок з горошинками, зважив у руці:

— Чимало. Нам вистачить.

* * *

— Ти некромант?

— Так! — Максиміліан ледве не вдавився наступним зернятком.

— Я знав, — проричав Уйма. — Я знав… Чого боїться принц-деспот?

— Нічого він не боїться!

— А що він любить?

— Захоплювати чужі замки, міста, рудники та рабів, — в очах Максиміліана промайнула зловтіха. — Битися і перемагати! Ось що він любить!

— А ще?

Максиміліан мовчав. Одне зернятко вимагало відповіді тільки на одне питання, і хлопчисько уважно стежив за тим, щоб не бовкнути зайвого.

Уйма незворушно всунув Максиміліану до рота наступне зернятко.

— Як зробити так, щоб принц-деспот нас вислухав?

— Продемонструйте йому силу, — Максиміліан поморщився. — Він поважає тільки силу.

Уйма підкинув на долоні нову сіру горошинку.

— Дайте пожерти, — раптом обурився Максиміліан. — У мене живіт здуває!

— Немає жратви, — безпристрасно відгукнувся Уйма. — Не заробили ще.

Хлопчисько стиснув губи. Уйма знову затис йому носа; я відвернулася. Щось мені підказувало, що Оберон не став би допитувати зв’язаного бранця за допомогою зерняток правди. Але ж він великий чарівник і великий король…

І життя Оберона в моїх руках. Та ще в Уйминих волохатих лапищах; я зітхнула.

— Як потрапити до замку принца, щоб нас не помітили? — вкрадливо запитав Уйма.

— Через Соляну Безодню, — застогнав хлопчисько. — Агов, дайте мені хоча б чимось цю гидоту загризти!

Я поклала йому до рота зацукроване яблуко. Максиміліан зажмурився від задоволення. Я дала йому ще одне.

На п’ятому яблуці я втратила пильність, і він клацнув мене зубами за палець. До крові.

Від несподіванки я скрикнула.

Максиміліан посміхався, задоволений. На його щоках заграли ямочки.

* * *

Кінець дня ми зустріли осторонь від дороги, у чахленькому гаєчку на вершині пагорба, звідки чудово проглядалися й дорога, і замок принца-деспота.

Замок цей не був зведений людьми. Це стало зрозуміло з першого ж погляду. А найімовірніше, це взагалі був не замок, а щось інше.

Ні стін, ні веж, ні віконець, ні бійниць. Ні прапорів, ні балконів, ні розвідного мосту. Суцільна сіра брила зморшкуватого каменю, а на місці воріт — дві колони, масивні й товсті, як ноги розгодованого слона. Між колонами — чорна діра, підсвічена червоними сполохами. До воріт вела дорога; обабіч неї, між шибеницями, тіснилися кособокі халупи й будочки. Чи то село, чи то базар.

— Здобути це приступом неможливо, — сказав Максиміліан. Він уперше заговорив без насіннячка правди в животі. Ми з Уймою здивовано втупилися в обличчя некроманта.

— Мій прадід розповідав, — Максиміліан мрійливо закотив очі, — що раніше тут було страшне місце. Просто жахливе. Це місце люди за багато верст обходили — боялися, і живі, й інші.

З власної волі. А потім, коли Печатку поставили, тут довго було порожньо. Поки прапрадід принца-деспота, король Вирвиоко, не прийшов і не оселився. А ви йдіть, ідіть туди, всередину. Йдіть, — він солодко посміхнувся.

— Щось ти розпатякався, — зло зазначив Уйма. — Давно своїх балабушок не жер?

— А ти залиш при собі свої погрози, опудало. Ти коли на рудниках насос качатимеш, отоді пригадаєш свої погрози. Коли нагаєчка по плечах — хльоц-хльоц…

Мені захотілося щосили вперіщити Максиміліана по білявій голові. Я ледве стрималася. А Уймі, холоднокровному людожерові, й за вухом не засвербіло:

— Щодо «хльоц-хльоц» подивимося, подивимося. А от у гості до принца-деспота ти з нами підеш. Дорогу вказуватимеш.

— Я не знаю дороги! — наїжачився хлопчисько. Уйма потягнувся за мішечком з насіннячком правди.

— Я знаю тільки, де вхід, — швидко сказав Максиміліан. — Там старий цвинтар. Дуже старий. Просто зі склепу короля Вирвиоко тунель веде в Соляну Безодню. Звідти точно є вихід у замок. Але як іти — я не знаю.

— Не знаєш? — фальшиво здивувався Уйма. — Ти ж некромант…

Максиміліан заметеляв головою:

— Тобі не зрозуміти, дикуне. Це Соляна Безодня, найстрашніша частина загробного царства! Тобто майже найстрашніша. Я туди не піду.

— Але ж хтось там бував? — запитала я. — Хтось тобі розповів про цей хід?

— Мій дід, — прошепотів Максиміліан. — Він бував… А я не піду.

— Підеш, — посміхнувся Уйма. — Куди ти дінешся?

* * *

Уже сутеніло, коли нам нарешті пощастило — ми знайшли озеро, у якому було повно риби. Я ловила посохом, Уйма — голими руками. Між нами тривало мовчазне змагання, і вже до появи першої зіроньки на траві перед зв’язаним Максиміліаном валялася ціла купа свіжої, великої риби, що ароматно пахла.

— Припахати б тебе луску обчищати, — сказав Уйма, дивлячись на хлопчиська зверху вниз.

— Давай, — з єхидною посмішечкою погодився некромант.

— Розмріявся, — у тон йому відповів Уйма.

Казанка не було. Варити юшку в шоломі Уйма відмовився. Сам він їв рибу сирою, але для мене, зглянувшись, спік на вугіллі.

Оце так смакота!

Максиміліан спостерігав за нами голодними очами.

— Кусатимешся? — запитала я його.

— Угу, — відповів він злобливо. — Палець відкушу.

— Ну й спатимеш голодним, — Уйма блиснув жовтими очиськами.

Подумавши, я насадила шматок рибини на вербовий прутик. Простягнула Максиміліану. Той жадібно схопив ротом частування й, сопучи та обпікаючись, одразу ж проковтнув.

— Дивись, — сказав Уйма. — Він тебе не пожаліє.

Я промовчала.

* * *

Коли стемніло, ми спустилися з пагорба. Цього разу попереду йшов Максиміліан. Уйма