Марина та Сергій Дяченко - Королівська обіцянка

був отвір, прикритий тьмяним щитом, — але коли я побачила цей «вентиляційний хід», мене охопив розпач.

— Уймо, ти ж не пролізеш!

— Головне, щоб голова пролізла, — повторив Уйма фразу, колись сказану Гарольдові. І, прив’язавши мотузку, якою був сплутаний Максиміліан, до закопченого кільця в стіні, неквапливо почав знімати лати.

* * *

— Хто його підвісив?

Ми пробиралися підземним ходом, що вів, за словами Максиміліана, зі склепу в Соляну Безодню. Хід був прямий, як шосе, і майже настільки ж широкий. Уйма, який вразив нас із Максиміліаном умінням проникати у вузькі діри, крокував тепер на повен зріст, випнувши широченні груди й розвернувши закуті в броню плечі.

— Хто його підвісив? — знову запитала я в Максиміліана.

— Мертві-безсмертні, — відгукнувся він, дивлячись під ноги. — Слухай, ну мої руки просто заніміли. Ще взагалі відсохнуть. Тобі що, розв’язати шкода?

— Уймо, — нерішуче почала я.

— І не думай, — людожер змахнув мечем, ніби збираючись знести комусь голову. Вістря зачепило кам’яну стелю, полетіли іскри. Уйма вдарив іще раз — іскри посипалися, наче феєрверк.

— Хто такі ці… Якщо мертві, то які ж вони безсмертні?

— Воювали два клани, — Максиміліан зітхнув. — Дві армії. Одні були зі старих…

— Як це?

— Воїни, які полягли в битві й по праву втрапили в країну мертвих та заслужені почесті вкушають, — Максиміліан наче повторював завчений текст, у голосі його звучала відраза. — Насправді просто старі воїни, яких хтось колись убив у бою. Вдруге ж не вмирати, от вони й безсмертні.

— А інші?

— Інші… нові. Ті, хто прийшов сюди не за правилами, після смерті, а живцем, через лазівку, за допомогою чарів. Мої предки-некроманти, Вирвиоко зі своєю ордою, ще дехто. Вони хотіли вкушати ці самі почесті, але не вмирати і тим паче не в бою.

— І рибку з’їсти, і у воду не лізти, — підказав Уйма.

— А що за почесті? — я забула, де перебуваю й куди йду, здавалося, я от-от довідаюся щось дуже важливе.

— Ти що, не знаєш, що воїнів після смерті чекають почесті.

— Знаю, а на що це схоже?

— Крокуючі палаци, — сказав хлопчисько з тугою. — Були такі. Де кожний надміру щасливий і гордий, і натхненний, — він знову повторював, наче рядки із книжки. — Їх завалили. Наполовину наші, живі, постаралися, наполовину мертві-безсмертні, щоб нашим не дісталося.

— Шкода, — сказав Уйма.

— Шкода, — Максиміліан потупив очі. — Там таке було… Таке… Мій дід, коли розповідав, плакав ось такими сльозищами, — хлопчисько хотів, мабуть, показати, але забув, що в нього зв’язані руки.

Запала тиша. Ми йшли по коридору, час від часу наші обличчя обдував вітер — приносив запахи вологи й землі. Нагадував, що попереду є вихід.

— І хто переміг? — запитала я. — Живі?

— Узагалі-то так, — Максиміліан зітхнув. — Узагалі-то… мій прадід зумів зачарувати майже всіх старих: закатати їх у кам’яну сіль, засолити, наче оселедців. Далеко звідси, на півночі. Вони там. Але вони ж безсмертні. Кажуть, — Максиміліан запнувся. — От моя мачуха каже… що вже зовсім скоро вони виберуться з соляної глиби, повернуться і відберуть свій світ назад. А живих, які їх скривдили…

Він раптом зупинився. Я обернула голову. По блідому обличчі Максиміліана струмками котилися сльози.

— Ви не розумієте! Вони можуть будь-якої миті… вирватися. А я ж прямий нащадок Аррдаха, некроманта, який їх переміг. Вони насамперед мене шукатимуть. Вирвиока он уже знайшли.

— Ти ж кажеш, що всі вони в солі, — незворушно зазначив Уйма. — Хто ж його повісив?

— Не всі, — промурмотів Максиміліан. — Деякі, хто був ближче до краю соляної глиби, змогли язиком пролизати собі вихід і звільнитися. Тепер вони… ходять. Чекають, поки звільняться решта.

Холодний вітер знову прогудів тунелем. Я затремтіла.

— Мені необхідно забратися звідси, — жалібно сказав Максиміліан. — Я так чекав… Я чекав: рано чи пізно прийдуть люди з-за Печатки. А отже, у них ключ. Отже, я піду. Піду — значить урятуюся. А мертві-безсмертні, якщо мене піймають, знаєш що зроблять? — його обличчя заблищало від сліз. Кінчик носа почервонів.

— Ну й дурний. Пояснив би по-хорошому, — я відвела погляд.

Уйма фиркнув:

— Ти, магу дороги, вуха не розпускай. У нього руки зв’язані, то він язиком чеше. Дивись, начебто вихід?

Кроків за тридцять попереду тунель закінчувався широкими залізними дверима.

* * *

— Так отож. Уяви собі. Ось ти поліг у бою, прийшов у царство мертвих, тут тобі м’які подушки, їжі й питва від пуза, красуні, курильниці, все як слід. І раптом з’являються паршиві некроманти, виганяють тебе, чесного мертвого воїна, із твого чертога, хочуть самі мед-пиво пити й цілувати красунь. Я б образився.

Шиплячий голос Уйми відбивався від стін і куполів, від зеленуватих кам’яних статуй, від маслянистої поверхні непрозорого підземного озера. Звук відповзав у тунелі й ще довго віддавався там, наче тисячі змій по-всякому повторювали слова людожера, і мені хотілося, щоб Уйма замовк.

Соляна Безодня виявилися зовсім не такою, як я очікувала. Ми потрапили наче у величезний шматок сиру з великими дірками. Це було схоже на давно занедбаний парк атракціонів: печери, коридори, сходинки, мости й переходи, предивні конструкції; спіральні жолоби, як водні гірки в аквапарку, пронизували лункі порожні простори, спускалися донизу на страшенну глибину й там зникали. Зі стін виступали статуї, схожі на шахові фігури в склепі Вирвиока. Уйма поплював на руку, потер найближчу статую, лизнув палець, скривився:

— Сіль.

На дні сухих жолобів стовбурчилися голочками неблискучі кристали.

— Тут, — голос Максиміліана ледве звучав, але, розговорившись, хлопчисько вже не міг зупинитися, — було місце для мертвих-безсмертних, які втекли з поля бою.

-Для боягузів, — незворушно уточнив Уйма. — І що ж?

— Вони переганяли сіль по жолобах. Язиками.

— Теж мені покарання, — мені було страшно, тому я намагалася переконати себе, ніби все, що відбувається, — смішно.

Максиміліан дивно покосував на мене:

— По-твоєму, нічого особливого? А ти уяви…

Я подивилася на найближчий до нас жолоб. Він був хитро вигнутий — то стрімка пряма гірка, то широка спіраль, наче тіло удава. Я уявила: от по жолобу йдуть один за одним легкодухі воїни. Язики в них відвисли до землі, і вони женуть і женуть перед собою хвилю соляного розчину…

— А вони нагору… йшли чи вниз? — запитала я, задихаючись від нервового реготу.

Максиміліан не відгукнувся. Здається, мій сміх його образив.

— Нагору, звичайно, — відповів за нього Уйма. — Потім униз з’їжджали — і знову… І де вони тепер?

Максиміліан зітхнув:

— Їх звільнив мій дід. Він збирався повести їх на війну проти інших мертвих-безсмертних.

— Проти відважних, — уточнив Уйма. — А вони? Ті, яких він звільнив?

— Розбіглися хто куди. Зачаїлись.

— Зрозуміло, вони ж страхопуди.

— Не всі! Тобі що, ні разу не довелося з