Максим Іванович Кідрук - Навіжені в Перу

поцятковане холодними зорями небо над пустелею. Подумки я поклявся, що більше ніколи не розганятиму слона до такої швидкості.

Незабаром виявилось, що Джумбо має вельми специфічний характер. Самі того не бажаючи, ми розбудили в ньому монстра! Не далі, як день тому, ми не могли примусити його тюпати швидше, ніж якогось дженджика під час прогулянки, зате тепер, після шалених перегонів пустелею, йому, схоже, сподобалось бігати!

Протягом наступного дня, вимучені й голодні, ми пройшли кілометрів тридцять (я постійно мусив стримувати поривання Джумбо перейти на розмашистий алюр) і надвечір спинились у якомусь непримітному хуторі. Вкінець розбиті, ми дочвалали до найближчої халупки і попросились переночувати. Зате наш слон, розігрітий денним переходом, навіть і не думав утихомирюватись. Мов знавіснілий, Джумбо гасав по всьому селищу, радісно трубив, горланив і пхав свого хобота куди треба і не треба, доводячи до інфаркту ні в чому неповинних хуторян. Що ви смієтеся? Ви лишень уявіть себе на їхньому місці: сидите собі за столом, зібралися, значить, усім сімейством і мирно вечеряєте, аж тут крізь вікно засовується товстенний хобот і робить «ту-ту!». Ото ж то… Для всіх бабусь та дідусів, яким перевалило за сімдесят, то була остання вечеря у житті.

Ми з Тьомиком з останніх сил ганялися слідом за Джумбо і старалися вгамувати нажаханих до смерті перуанських селян, пояснюючи, що слон ручний і його не треба боятися. Лиш через півтори години спільними зусиллями нам вдалося вкласти розбишаку спати, нагодувавши його перед тим кабачками, капустою і морквою.

На ніч, про всяк випадок, я пришвартував Джумбо до деревця товстенною мотузкою. Вірьовка направду була міцнющою: такої навіть слону не порвати. І деревце, слід сказати, було нівроку — дебела така, сантиметрів п’ятдесят в обхваті секвоя, гордість усього селища, якою опікувався особисто пан бургомістр. Уявляю, скількох зусиль вартувало хуторянам виростити таку красуню в пустелі…

На ранок я не знайшов ні слона, ні деревця. Зате в пустелю тяглася пряма, мов стріла, борозна, схожа на слід від велетенського плуга. Тьомик, прокинувшись разом зі мною, вийшов надвір і вкляк, неймовірно вирячивши очі.

— От лихо! — схопився за голову мій напарник. — Селяни вночі грохнули Джумбо і вже, либонь, порізали на м’ясо!

Я діловито сплюнув собі під ноги:

— Не думаю, друже. Не думаю. Після вчорашнього вони навіть глянути на хоботного бояться, не те що наблизитися до нього і спробувати його порішити.

— Що ж тоді тут трапилося?

Я підійшов до чималенької ями, на місці якої ще вчора ввечері височіло розлоге дерево, чи не єдине нормальне дерево на сотню миль навкруги, і зазирнув усередину. З сухої сірої землі стирчали покручені обривки коренів.

— Він просто дременув, скотина, гуляти пустелею, — я ще раз сердито цвіркнув на пісок. — Геть здурів на старості… — а тоді повернувся до Артема: — Буди свою кралю, підемо шукати нашого вухатого спринтера.

Знайшли ми його аж опівдні. Товстошкуре одоробло, радісно задравши хобота в небо, гасало туди-сюди пустелею, лопотіло настовбурченими вухами, наче метелик крильцями, і щось наспівувало впівголоса. Обідрані залишки колись могутньої розлогої секвої теліпалися у нього під шиєю. Побачивши нашу трійцю, Джумбо прискакав до нас і захекано спинився, винувато потупивши голову і поклавши до ніг обскубане дерево, наче пес, що приніс закинуту в кущі палицю. Я втулив йому кілька розмашистих ляпасів і добряче вилаяв. Джумбо знітився ще більше, всім своїм виглядом висловлюючи жаль через свою негідну поведінку, і навіть допоміг мені хоботом, коли я забирався йому на спину.

…Того дня ми пройшли сорок п’ять кілометрів, так нікого й не зустрівши. Лиш надвечір, трохи звернувши з прямого шляху, причовгали до якогось села, аби нагодувати Джумбо кабачками. Загалом на той час ми вже подолали дві третини шляху між Лімою та Трухільйо…

На світанку я чисто випадково натрапив на позавчорашній номер однієї столичної газети, яку щойно завезли до хутора. Всі статті — я підкреслюю, абсолютно всі статті — з першої по третю сторінку були присвячені зухвалому викраденню слона. Поліція поки що утримувалася від коментарів стосовно мотивів злочину, зате журналісти в деталях описували його перебіг, розповідаючи про вантажну машину з підкошеними колесами, знайдену неподалік історичного центру, інцидент коло Панамерикани (якийсь писака навіть поцупив у копів фотографію погоні, на якій я теліпаюсь вниз головою на слонячій кормі), а також зі смаком переказуючи свідчення небагатьох уцілілих очевидців про нищівний розгром похоронного кортежу в передмістях Чімботе, де від слона не тікав хіба що небіжчик, зате всі інші учасники процесії, включно з одноногим племінником покійника, драпали так, що олімпійські спринтери могли їм тільки позаздрити.

— Ти бачив це? — тицяю газету під ніс Тьомику. — Я не на жарт розлючений.

— Ну й що? — моєму напарнику, схоже, на все було наплювати. — Ти очікував публічного схвалення і всенародного визнання?

Лише зараз я вповні усвідомив, чим закінчиться ця довбана авантюра.

— Ви ідіоти! — не стримався я. — Нас тепер точно посадять. У найкращому випадку депортують з країни, а в найгіршому — ми проведемо решту життя у грьобаній перуанській тюрязі!

Маруся кинула на мене несподівано грізний погляд і проказала, навмисно чи несвідомо імітуючи голос свого батька:

— Заткни пельку! Ти просто виконуєш свою роботу. Ми найняли тебе перегнати слона у Трухільйо за п’ять тисяч доларів. І все.

Я застиг з роззявленою пащекою. Тьомик відвернувся, не сказавши ні слова на мій захист… Колись я приб’ю її. Це точно.

9

Тепер ми більше не могли спинятися в селищах. Усе Перу знало про трьох диваків, які поцупили слона зі столиці, й відповідно, кожен законослухняний перуанець вважав нині за честь закласти нас поліції. Нам доводилося ночувати просто посеред пустелі, а на зорі кожного нового дня галопом вриватися в найближче містечко, обчищати склади з кабачками і капустою (аби було чим годувати слона) і мерщій тікати назад у пустелю, якомога ближче до гір, де нас значно важче помітити і розшукати.

Я почувався мучеником. Щодень більше розуміючи, що затіяне неподобство раніше чи пізніше однаково закінчиться кепсько, я мусив тягнути клятого слона пустелею далеко на північ Перу.

Через страх бути спійманими і пов’язані з цим застережні заходи денні переходи довелося скоротити до 10–15 кілометрів. Відтак лиш на ранок дев’ятого дня після безпрецедентного викрадення ми врешті-решт опинилися в передмістях Трухільйо.

Педро, знаменитий погонич слонів, уже давно чекав на нас. Він читав столичні газети, а тому розумів, що ми маємо з’явитися з дня на день. Того пам’ятного дня, узрівши масивний силует слона, який, наче якесь доісторичне чудовисько, повільно випливав з марева на