Брати Капранови - Приворотне зілля

- Драстуйте. Мене Микола Пилипович звать, - нагадав майор.

- Ага. - Дівчина навіть не знітилася, настільки була стурбована. - Миколо Пилиповичу, його сильно побили?

Майор красномовно витяг з-за спини дрючка. Дівчина витріщила очі.

- Оцим? Жах який!

Безпосередня поведінка дівчини свідчила на користь її непричетності. Але це ще вимагало перевірки.

- От ви мені і розповіж… розповіс… тьфу… розкажи. Ти ж із ним була?

- Я була. - Леся звела брови, вагаючись.

- Ну, розказуй. І дівчина наважилась.

- Ми танцювали. А хлопці його покликали вийти, ну розбиратись.

- Хто ето «ми» танцювали?

- Ну, я з Петром. Іще там дівчата.

- А хто покликав?

Леся знову завагалася.

- Вони не билися. Він повернувся хвилин за п’ять, казав, що все добре.

- Хто покликав?

- Ну Колька Причепа, потім Віталька Бурдейний, Микола, трахторист з хутора… я більше не пам’ятаю.

Дівчина помітно хвилювалася, і майор не давав їй навіть секунди на роздуми.

- Ти говоріш, він вернувся?

- Ну так, хвилин за п’ять.

- А потом?

- Ми знов танцювали. А потім танці закінчилися. Він вийшов, а я залишилася.

- Зачим? - Майор піймав у приціл своїх очей обличчя дівчини, і чи то від цього, чи від чогось іншого дівчина знітилася і замовкла.

- Зачим ти залишилася?

Дівчина почервоніла. Вона безпорадно стояла посеред вулиці, зворушливо притискаючи до грудей якогось невеличкого вузлика, але жодна струна жалю не забриніла у залізобетонній майоровій душі.

- Петро пойшов домой?

- Ні, він обіцяв зачекати мене біля клубу. Я вийшла, а його нема. Думала, він… ну, думала, може, не дочекався.

- Ти нічого не слишала, пока була в клубі?

- Ні. - Дівчина знову густо почервоніла.

- А еті, коториє з Петром розбирались. Вони в клубі осталися чи вийшли?

Леся наморщила лоба.

- Не пам’ятаю.

- Що ти робила в клубі?

- Ми… ми з дівчатами… розмовляли.

- З ким розмовляли?

Дівчина знову замовкла, і майор вирішив змінити тактику.

- Я для чого питаю? Хто ще був в клубі. Може, він хлопців помітив. А може, чужих кого.

- Наталка. Наталка з пошти.

Зізнання важко далося дівчині, і майор відмітив цей факт для себе.

- Добре, можеш буть свободна.

Він розвернувся рвучко, але не врахував, що дівчина не на допиті та й він не у себе в кабінеті. Обвинувальний фінал розмови не вдався, бо Леся обійшла майора збоку і все зіпсувала.

- Він у лікарні?

- Що?

- Ну, Петро. Він у лікарні?

- Та нє. Дома спить.

Обличчя дівчини прояснилося.

- Так він живий?

Тут навіть тренована майорова воля дала тріщину. Він посміхнувся і подивився в наївні очі дівчини майже лагідно.

- Живий, живий. Тільки той… - Він обвів пальцем навколо свого обличчя. - Попортили чуть-чуть.

- Я вас дуже прошу, - Леся простягнула майорові вузлика, якого весь цей час тримала в руці. - Передайте йому, будь ласка, від мене.

- Що це?

Дівчина зашарілася:

- Це я тут… Спекла трошки… - І тицьнула свою передачу прямо до майорових рук.

Микола Пилипович роздивився краєчок апетитного пиріжка, що визирав з вузлика. Бач, молода дівчина, а як за хлопцем упадає. Пече йому. Що то воно - село! Міські вже такими не бувають. Це щоб якась міська сама до плити стала, хай там хоч триста разів кавалер подобається! Все-таки є ще правильні люди.

- Тільки подивіться, хай він обов’язково з’їсть.

Микола Пилипович іронічно скривив губи:

- Ну, я не знаю. Щоби він з’їв… Я не нянька. Я передам, а там как вийде - буде їсть, ілі нєт…

Леся щиро засмутилася. Своєю безпосередністю вона все-таки розбудила в майоровій душі батьківські почуття, і він знову посміхнувся, тільки тепер уже подумки.

- А мені можна попробувать?

- Ой! - схаменулася дівчина. - Пробуйте, звичайно. Зараз. - Вона розсунула краєчки вузлика, пошукала там трохи і видобула на поверхню рум’яного пиріжка. - Оцей. Тільки там більшенький такий, це спеціально для Петра. Більшенький хай він з’їсть.

- Хорошо. - Губи майора самі по собі розпливлися у посмішці. - Більшенький він з’їсть.

- Дякую. - І дівчина швидко зникла за рогом клубу.

Дорогою додому Микола Пилипович обдумував інформацію, що її вдалося зібрати на місці подій. Все було більш-менш зрозумілим, крім відповіді на одне питання - хто? Хто ця досвідчена людина, що одним ударом вирубала Петра? І навіщо вона це зробила? За дівчат? Можливо, хоча навряд. Тоді за що? Це може бути якось пов’язано із завданням, що його виконував лейтенант? Невідомо. Відомо тільки, що тепер починається справжня робота.

Вже від самого паркана було чутно голоси. У літній кухні темпераментно розмовляли.

- А я думала, ти додому пішов, навіть шукати не стала.

Пилипович зазирнув у відчинені двері. За столом з виглядом іменинниці сиділа білява коротко стрижена дівчина. Вона настільки відповідала Петровим описам, що помилитися було неможливо, - поштарка, Наталка, та що має домовитися за зуби.

Як для робочого ранку виглядала вона надто святково. На губах блищала свіжа яскрава помада, очі були агресивно підведені чорним, у вухах іскрилися масивні золоті сережки. Біля плити, схрестивши руки на грудях, стояла Тетяна та іронічно спідлоба поглядала на гостю. А навпроти за столом розташувався сам винуватець подій. Хлопець обрав місце так, щоб співрозмовниці бачили неушкоджену сторону обличчя. Він не любив співчуття і розраховував, що в такому ракурсі ввічлива людина могла б навіть нічого не помітити.

Але жінки, судячи з усього, ввічливістю не відзначалися. Особливо молодша, бо Тетяна хіба зрідка встигала вставити слово у поштарчин монолог.

- Може б, хоч допомогла, якби знала, що ти не додому пішов…

Микола Пилипович з’явився перед товариством з таким собі театральним ефектом, виставивши наперед скривавленого дрючка. Жінки одночасно зойкнули від несподіванки. А задоволений справленим враженням майор виклав свою знахідку на стіл, так щоб усім видно було плями крові. - Їм вчора не нада було допомагать. Вони самі справились. Вот.

Жінки, не змовляючись, картинно сплеснули руками і сказали в один голос:

- Ой лишенько!

- От етой штукой вони Петра по голові ззаду вдарили, - авторитетно уточнив Микола Пилипович.

Лейтенант засоромлено опустив очі.

- Божечки мій! - знову заквоктала поштарка. - От гадюки. Це ж готувалися! І так скільки на одного, та ще й палицю виламали.

Тут уже майор виявив чоловічу солідарність з далеким розрахунком. Він нахилився до дівчини і сказав серйозно: - Єслі би вони ззаду не підкрались, нічого б їм не помогло. Хоч і сто на одного. Він хлопець ого-го.

Петро мовчки страждав, втупившись у підлогу.

На столі на паперовій серветці лежали пиріжки. Микола Пилипович зразу відмітив про себе і цю серветку, трохи неприродну для сільського