Брати Капранови - Приворотне зілля

натюрморту, і те, що це не ті пиріжки, які хазяйка пред’являла зранку. Ці, на серветці, були меншими за розміром і дуже хитромудрі - з косами та іншими витребеньками.

- Це вона думає, що я вас тут голодом морю, - побачивши напрямок погляду майора, їдючим голосом вступила до розмови Тетяна. - Сніданок принесла.

- Ну що ви таке, тітко Таню, говорите, - обурювалась поштарка. - Я просто попробувати. Зранку напекла. Петро вчора казав, що у його товариша зуби болять, я оце домовилася з бабою та прийшла сказати. Так не йти ж із порожніми руками.

- Зуби болять? - Тетяна здивовано підвела брови.

- Угу, - швидко скривився Микола Пилипович. - Биває, як заболять!

- Але ж пиріжка з’їсте? Не погребуєте? - Поштарка підвелася, акуратно обтрусила спідницю і стала у дверях. - Ну, я побіжу, бо ще на роботу… Я, звичайно, не так, як тітка Тетяна, печу, вона у нас на все село. Але від щирого серця. Там от з візеруночками, спеціально для тебе. Фірменний! - Вона посміхнулася Петрові. - Скуштуй обов’язково. А інші - для вас.

- Микола Пилипович мене звать, - вже вдруге за короткий ранок відрекомендувався майор.

- Дуже приємно. А я Наталка. Я на пошті працюю, ваш колега телеграму відправляв, от ми і познайомились.

- Тебе там люди чекають. Сама кажеш, робота стоїть, - озвалася раптом Тетяна крижаним голосом.

- Ой і правда, - заспішила дівчина. - Я ж двері замкнула, а зараз робочий час. Побіжу, бо забалакалась. Дякую вам, тітко Таню.

- За що це?

- Ну, що піклуєтесь про гостей. - Іди вже. - Тетяна махнула на Наталку рушником, і та розчинилася за дверима.

Зі зникненням поштарки на кухні стало тихо-тихо. Скориставшись паузою, Микола Пилипович мовчки прибрав зі столу знаряддя злочину, а натомість виклав перед собою Лесиного вузлика і став урочисто його розв’язувати. Це був другий акт вистави. Тетяна вирячила очі:

- А це що таке?

- Гостинці. - Микола Пилипович хитро глянув на свого напарника. - Угадай од кого.

Лейтенант знічено відвернувся.

- Од Лесі, - з приємністю оголосив Микола Пилипович. - Просила передать.

- Якої Лесі? Парторгової? - Здивування Тетяни межувало з обуренням.

- Ага. Спеціально для нашого хворого. Там отдєльно лежить большенький такий, просила проконтролірувать, щоб лічно з’їв.

- Проконтролірувать? - Зіщулилася хазяйка і раптом розсміялася, міняючи гнів на милість. - Так от в чім справа! Ну-ну! - Вона покрутила головою, неначе дивуючись чомусь чи, навпаки, захоплюючись, і додала: - То ти, хлопче, краще не їж цих пиріжків. Бо на них наговорено.

- Як наговорено? - в один голос запитали колеги.

- На любов. - Тетяна романтично підвела очі вгору, як це завжди роблять жінки, промовляючи таке слово. - На присуху. Це я вам як фахівець говорю. З’їсиш такого пиріжка і закохаєшся на смерть.

Колеги перезирнулися, потім Микола Пилипович обережно запитав:

- А як вони це осуществляють?

- Наговорюють? Дуже просто. Спечуть отакий пиріжок та шепочуть на нього, мовляв, хочу, щоб хлопець любив мене більше життя. - І що, дєйствує?

- Спробуйте, будете знать.

Микола Пилипович намагався зрозуміти, чи правду каже господиня, але розібратися у цьому не зміг би жоден чоловік. Тоді він обережно продовжив розвідку.

- А якщо він оба того… в смислі, пірожка? І тої, і тої? Він що тогда, обох буде любить?

Тетяна розреготалася.

- Обох не зможе. Двох дівчат з нашого села одночасно жоден чоловік любить не подужає. Тілько ту, чиє першим з’їв.

- А, я знаю, - раптом озвався лейтенант. - Це ви говорите, щоб ми їхнє не їли, а тільки ваше.

Жінка раптом припинила сміятися, уважно вибрала з тарілки найбільшого пиріжка власної випічки, прошепотіла щось над ним і поклала на стіл перед хлопцем. Потім обвела поглядом занімілих квартирантів.

- От я на свій теж наговорила. Вибирай! - Вона підморгнула хитро. - Тепер усі однакові. Вибирай.

Хлопець безпомічно обернувся до колеги. Треба сказати, що обличчя у нього виглядало вже трохи краще, ніж зранку. Може, просто змив засохлу кров, а може, й справді почало загоюватись - молодий організм інколи проявляє чудеса регенерації.

А господиня тим часом, посміюючись, витягла з обох передач по найбільшому пиріжку, що призначалися Петрові, і розташувала їх поруч зі своїм живописною групою.

- Оце від Лесі. Цей від Наталки. А це мій. Ну? Вибрав? Вибрав?

Петро кидав на Миколу Пилиповича благальні погляди, але той зробив кам’яне обличчя, відмовляючи напарникові у допомозі.

- Давай, вирішуй скоріше. Ви, чоловіки такі нерішучі. Хіба поганий у тебе вибір? - Тетяна не вгавала, але раптом зробила серйозне обличчя. - Ну добре. Якщо не можеш наважитися, заплющуй очі. Я все перемішаю, а ти наосліп вибереш. Доля, вона сліпа.

Тут Петро вже не витримав і рішуче підвівся зі стільця:

- Ні, дякую.

Він намірився вийти, але щоб дістатися виходу, треба було протиснутися у вузький прохід між столом та видатними формами господині, що стояла біля плити. Тетяна дивилася з викликом, немовби піддражнювала, і хлопець завагався. Він кашлянув, прочищаючи горло, скосив оком і раптом став перелазити через стільці з іншого боку стола, зчиняючи неймовірний грюкіт.

- Ви знаєте, мені їсти щось зовсім не хочеться.

Діставшись, врешті-решт, дверей, він вискочив надвір і, не обертаючись, пошкандибав до хати, припадаючи на вдарену ногу. Тетяна вже на повний голос реготала, спершись руками на стіл. А Микола Пилипович мовчки переводив погляд з Петрової спини на викот у халатику господині, в якому від щирого сміху колихалися груди, здавалося, маючи на меті розірвати пазуху та з’явитися назовні у всій своїй красі.

Баба Кабачиха жила «аж на тому кінці», і щоб потрапити до її хати, треба було пройти через усе село. Трійця, яка взялася долати сьогодні цей довгий шлях, справила б досить-таки дивне враження на неупередженого спостерігача. Першим крокував Микола Пилипович. Його обличчя було урочисто перев’язане хазяйчиною барвистою хустиною так, наче і справді зуби боліли. Прямо на поріділій маківці пов’язка завершувалася величезним незграбним вузлом, кумедно набакир прикритим капелюхом. Від цього майор виглядав трошки нещасним, але хода була сповнена рішучості, і він лише інколи обертався до попутників, звіряючись, чи не збився, бува, з дороги. Слідом, час від часу відстаючи та примушуючи Миколу Пилиповича зупинятися, шкандибав Петро, а поруч, вчепившись у його руку, святково виступала поштарка. Заради такого випадку вона вдягла урочисту сукню, ту, що в ній була на танцях. І одягом своїм страшенно контрастувала з кульгавим на одну ногу хлопцем, обличчя якого за фактурою скидалося на свіжовиораний город. Зі сторони майора було чистим