Чарльз Буковський - Поштамт

до дивана й сів поруч неї. Ми пестилися, сміючись, розмовляючи й дослухаючись до океану. Я роздягнувся, але її роздягати не поспішав. Відніс її до ліжка і поступово стягнув з неї одяг і ввійшов. Спочатку далося важко. Потім вона розслабилася.

Той раз був із найкращих. Я чув воду, чув, як находить і відходить прибій. Наче я кінчав разом із усім океаном. Здавалося, воно триває й триває. Тоді я скотився.

— Ісусе Христе, — сказав я. — О Ісусе Христе.

Знати б мені, чого це Ісус Христос вічно встрягає в такі справи.

6

Наступного дня ми забирали дещо з її мотлоху з мотелю. Там був малий чорний молодик із бородавкою на носі. Виглядав він небезпечно.

— Ідеш із ним? — спитав він Мері Лу.

— Так.

— Ну що ж, удачі, — він підпалив цигарку.

— Дякую, Гекторе.

Гектор? Це що в дідька за ім’я таке, га?

— Пива хочеш? — звернувся він до мене.

— Авжеж, — відповів я.

Гектор сидів на краю ліжка. Сходив на кухню й приніс три пляшки. То було добре пиво, імпортоване з Німеччини. Він відкрив пляшку Мері Лу, набрав у склянку для неї. Спитав у мене:

— Склянку?

— Ні, дякую.

Підвівся й помінявся з ним пляшками.

Ми сиділи й пили пиво в тиші. Тоді він сказав:

— У тебе духу вистачить забрати її в мене?

— Дідько, не знаю я. Це її вибір. Схоче лишитися з тобою — лишиться. Чому б тобі в неї не спитати?

— Мері Лу, ти лишишся зі мною?

— Ні, — сказала вона. — Іду з ним.

І показала на мене. Я почувався великим цабе. Стільки жінок ішли від мене до стількох хлопців, що один раз цілком незле було б і навспак. Я запалив сигару. Пошукав попільничку. Знайшов її на тумбочці.

Ковзнув поглядом по дзеркалу — глянути, наскільки на мені бодун позначився, і побачив молодика, який кидався на мене, наче дротик до мішені. Я все ще тримав пляшку пива. Обернувся, і хлоп напоровся прямо на неї. Поцілив у рота. Повно зламаних зубів і крові. Гектор упав на коліна, заходячись криком і затискаючи рот обома руками. Побачив у нього стилет, вибив його ногою, підібрав і розглянув. Дев’ять дюймів. Натис кнопку — лезо склалося. Поклав його до кишені.

Тоді підійшов до Гектора, котрий все ще кричав, і копнув його в зад. Він розповзся на підлозі, не замовкнувши. Переступив через нього і ковтнув із його пляшки.

Пройшов до Мері Лу й стусонув її. Вона заволала.

— Ах ти ж гапдила! Ти ж це підлаштувала, так? Ти дозволила б цій мавпі мене вбити за чотири чи п’ять сотень баксів із мого гаманця!

— Ні, ні! — заходилася вона.

Вона кричала. Вони обоє кричали. Я ще раз її стусонув.

— Цим і живеш, курвидло? Убиваючи чоловіків за пару сотень?

— Ні, ні, я ЛЮБЛЮ тебе, Генку, ЛЮБЛЮ тебе!

Я згріб її синю сукню коло шиї й розірвав до грудей. Ліфчика вона не носила. Бахурці він був зайвий.

Я вийшов звідти і поїхав до іподрому. Два чи три тижні постійно озирався. Нервував. Ніц так і не сталося. Мері Лу на перегонах я більше ніколи не бачив. І Гектора теж.

7

Після того гроші якось повислизали, і невдовзі я полишив перегони й повернувся до квартири, чекаючи, доки минуть мої 90 днів. Нерви були на межі через пияцтво й скоєне. Ненова історія про те, як накидаються жінки на чоловіка. Гадаєш, можеш передихнути, глянеш — от і ще одна. За кілька днів після повернення на роботу знайшлася. Фей. Фей була сивокоса й завжди вдягалася в чорне. Казала, протестує проти війни. Якщо їй багнеться протестувати проти війни, я нічого проти не матиму. Вона щось там писала і ходила на письменницькі майстерні. Мала ідеї про Порятунок Світу. Якби ж то вона для мене його врятувала, я теж був би не проти. Жила вона на аліменти від колишнього чоловіка — у них було трійко дітей, а ще вряди-годи гроші надсилала її мати. За своє життя Фей працювала на одній чи двох роботах, не більше.

Тим часом Янко наново заправився лайном. Щоранку через нього я повертався з хворою головою. Тоді мене постійно штрафували за водіння. Здавалося, ніби щоразу, як я дивлюся в люстерко заднього виду, то бачу червоні мигавки. Патрульної машини чи мотоцикла.

Якось я повернувся додому посеред ночі. Себе не відчував. З останніх сил встромив ключ і завалився в двері. Доповз до спальні, а там Фей лежить у ліжку, читаючи «Нью-Йоркер» і поїдаючи шоколадні цукерки. Не привіталася навіть.

Пройшов до кухні в пошуках чогось їстівного. Холодильник був порожній. Вирішив хоч склянку води собі набрати. Підійшов до раковини. Та забилася сміттям. Фей любила зберігати всілякі слоїки з кришками. Брудний посуд займав половину раковини, а на поверхні води між кількох паперових тарілок плавали ці слоїки з кришками.

Я повернувся до спальні тої самої миті, як Фей клала до рота чергову цукерку.

— Слухай, Фей, — сказав я. — Знаю, ти хочеш урятувати світ. Проте чого б тобі не почати з кухні?

— Кухні неважливі, — відповіла вона.

Сиву жінку складно вдарити, тож я так і пішов до ванної і пустив воду. Гаряча ванна може охолодити нерви. Коли ванна набралася, я злякався до неї залазити. Моє стражденне тіло на той час настільки закостеніло, що я боявся втопився.

Пішов до вітальні і, доклавши зусиль, вибрався з сорочки, штанів, взуття й шкарпеток. Пройшов до спальні й забрався до ліжка поруч із Фей. Не міг зручно вмоститися. Кожен рух віддавався болем.

Єдиний час, коли ти сам, Чінаскі, подумав я, це коли їдеш на роботу чи повертаєшся з неї.

Врешті-решт я влігся на живіт. Усе боліло. Невдовзі я мав повернутися на роботу. Якби я змусив себе поспати, це могло б допомогти. Та час від часу чувся шурхіт сторінок, які перегортають, звук цукерок, які поїдають. То був один з її письменницьких вечорів. Якби тільки вона вимкнула світло.

— Як пройшла майстерня? — спитав я, не обертаючись.

— Непокоюся за Роббі.

— О, — сказав я, — і що з ним не так?

Роббі було під сорок, і все своє життя він жив із матір’ю. Наскільки я знав, його писання обмежувалося страшенно смішними оповіданнями про католицьку церкву. Роббі справді переймався католиками. Журнали не могли осягнути його творчості, хоча якось його надрукували в канадському виданні. Роббі я раз бачив в один із вихідних. Завозив Фей на оце збіговисько, на якому вони одне одному читали.

— О,