Остап Вишня - Вишневі усмішки. Заборонені твори
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Може, вона думала, що їй смока (помпу) в рота засовуватимуть? Доброго ж вона погляду на батьків!
Взяли б і написали просто: «Не давайте мені порожньої соски». І всім би було зрозуміло.
6. Не давайте мені ссати жеваної кукли.
Самі ви «жевані кукли»! Ну що більше на це скажеш? «Жевана кукла»?! Та хто ж таки ляльки жуватиме для дитини? Ото вигадали! На селах дають ганчірку дитині ссати та скоринку. Так і напишіть так! А то як прочитає якась сердита баба про «жевану куклу», то прийде і попсує вас усіх, замість «кукли» отої.
7. Не тіпайте мене та не гойдайте, як я плачу.
Не протестуємо принципово проти такого дітського прохання. Але нас бере сумнів, щоб десь на Вкраїні тіпали дітей. Тіпають у нас коноплі, тіпають льон, іноді жаливу тіпають, але дітей, їй-Богу (вірте мені), не тіпають! Може, після цієї «відозви» пробуватимуть, але навряд щоб з того яке прядиво було. На Вкраїні іноді трапляється, що діти «тіпаються» (самі тіпаються, не їх хтось там тіпає), але це тоді, коли їм батько чи мати істика показують. А від істика не тільки діти, а й наркомздравці затіпалися б. А коли дітей хтось трясе, вони прохають: «Не трясіть нас!»
Багацько дечого тая дитина ще набалакала…
Такого набалакала, що як потрапить тая відозва на село, так не треба селянам ні театру, ні цирку, нічого їм не треба.
З кожного пункту тої відозви реготатимуть щонайменше місяць.
……………………………….
На тій відозві таке славне дитинча намальоване.
Ну що, як воно виросте та прочитає, що з його Наркомздрав зробив?
Їй-бо, битиме!
І за діло битиме!
Вольовий спосіб
Марину Кривоверху знав я дуже добре… Прекрасна жінка… Працювала вона в однім із «коматів», а я туди (в «комат») частенько зазирав по ділах (ділов! ділов!). Ну й познайомилися…
Марина Кривоверха, розносячи чай, уздрить, бувало, і мене, та й до мене:
– Мо’, й ви випили?.. Випийте!! Чайок – він не вредить!..
Марина, як бачите, була в тому «коматі» за служницю… Чай ото було розносить, а після «державних трудов» – «наслідки» було то підмітає, то ганчіркою повитирає, щоб чисто було скрізь…
Завхоз так їй і наказав, як бралася вона за працю:
– Щоб мені скрізь чисто було!
А Марина на те йому:
– Та то вже сама знаю. За те й гроші платите.
Справна була жінка Марина… Ніколи їй ніякого «замічанія»…
Була Марина з Полтавської губернії, округ ніяких не визнавала і казала завжди, як було спитаєш її:
– Якої ви округи, Марино?
– Та я ж уже вам казала: Полтавської я губернії, а «в’єзду» Кобиляцького… То тепер округи, кажуть, пішли, а я як з села виїхала, так тоді ще писалося, що з «в’єзду».
Любив я з Мариною побалакати: землячка ж, полтавська. Ну, ото було й спитаєш:
– Хто ж ви така, Марино, українка, чи хто?
– Авжеж не хто: полтавська, українка.
– А якою ви мовою говорите?
– Ото причепились! Такою, як чуєте… Якою люди, такою й я…
– І в школі вчилися, Марино?
– Аякже: дві зими ходила.
– Так якою ж ви мовою говорите?
– Та знаю вже я вас, знаю: вкраїнською говорю.
Побалакаємо ото, так і розійдемося. Хороша була жінка Марина, і роботяща, й привітна… І про панів не любила згадувати.
Трапилося так, що давненько я з Мариною бачився: не ходив до того «комату».
Чимчикую якось улицею, а до мене:
– Драстуйте!..
Дивлюсь – Марина.
– Драстуйте, голубочко! Ну, як воно, що воно? Де ви йдете?
– Та йду оце квитка купувати. Додому їду. Розщитали!
– Як?
– А так. Не видержала тої мови вкраїнської… «Здаменту не здала».
– Як? Розкажіть!
– А так. Вчили ото нас на курсах, чи як вони, щоб усі по-нашому вивчилися говорити й писати… Раніш ото воно «по-панському» все було… І я ото ходила, слухала… Як я людина не дуже ото грамотна, ходила так собі… «Трохи поспиш, трохи послухаєш». Коли ось комісія.
– Марино, – говорять, – Кривоверха!
Підходю…
– Звідки ви? – питають.
– Полтавська.
– Українську мову знаєте?
– Аякже… Руської не втну, а свою, – кажу, – знаю.
– Так скажіть нам, що таке «родовий відмінок»?..
Я їм одказую:
– Відмінка не чула, а щодо родів, то траплялося. Родила, – кажу, – од покійного чоловіка Пилипка, та Господь прибрав… Та воно й краще. Як удовою, та ще й з дитиною…
А вони мені:
– Не те! Не те! Ми не про те… «Відмінок»… А «падеж» знаєте що таке?
Так чула від батька, що колись на скотину було таке лихо, падіж, а за моєї пам’яті не було такого.
– Не знаєте, – вони говорять, – ви граматики… Сквернувато. А про «вольовий спосіб» знаєте? Про «повелительное наклоненіє»?.. Як воно в нас буде?
– А чого ж не знаю. Звелять – зроблю, не звелять – не зроблю. Наше діло таке.
– Ну, йдіть, – кажуть.
Пішла я… Та оце як бачите – на вокзал аж іду.
– Да-а-а-а!
* * *
Замислився я дуже: шкода мені землячки зробилося.
«І чого я, – думаю, – не комісія?!»
Сів в автобус і їду.
Чую розмову:
– Откуда ви, Вадим Федорович?
– Ф-ф-у! Екзамен по українізації дєржал!..
– Ну і как?
– Прекрасно. Спросили меня про «вольовий спосіб»… Я їм как зашпандьоріл. «Вольовий спосіб», ето бившеє повєлітельноє наклоненіє. Полноє окончаніє, – говорю, – форм «вольового способу» такоє… Ах, чорт, уже забил! Да ето і нє важно… Однім словом, первая категорія…
– Поздравляю! А мнє еще предстоїт ета непріятность!..
Щасливий Вадим Федорович.
А Марині, бідолашній, не поталанило.
* * *
P. S. Не знаю, може, мої тут приклади (про Маринин іспит) подібні до прикладів Виборного Макогоненка[78] в його знаменитих гуморесках, – пробачте мені цей «плагіат», – я тут зовсім в іншу точку б’ю. Приклади тут мають другорядну вагу.
«Конфуз»
«Безперечним фактом є те, що нащадки січеників на Кубані не говорять тою мовою, як говорять корінні, право– й лівобережна Україна…
Українська Кубань не повинна йти таким точно шляхом «язикотворчества», що її інтенсивно розвивають тепер в УРСР.
Наша задача – не привести кубанців-українців тільки до форм, вироблених на Україні, – а створити ту школу, базуючись на живому мовному матеріалі кубанських нащадків січовиків».
Із розмови з наркомом А. В. Луначарським, надрукованої в Ростовській газеті «Молот».
І прийшло людство різними шляхами до комунізму…
І коли прийшло людство різними шляхами до комунізму, тоді стара гвардія більшовиків-ленінців, на березі Тигру й Євфрату зібравшись, доповіді різних націй вислухувала…
І сидів серед старої гвардії перший нарком освіти народної,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вишневі усмішки. Заборонені твори», після закриття браузера.
