Люко Дашвар - Биті є. Макс
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Аж роззирнувся од прикрощів: де слушна, потрібна саме зараз порада?!
– Мамо… Матусов помер? – однією рукою крутив кермо, другою притискав до вуха мобільний.
– Помер, – хоробро збрехала пані Женя.
– Дай адресу тої ворожки… Що вона його вирахувала.
– Як знайду, одразу ж, синку, – ледь не усцялася од радощів.
Дурнувата фантазія перетворювалася на цілком реальний план. Та перш ніж указати синові шлях на Костьольну, пані Женя сама рвонула до Єви-Марії, аби в деталях пояснити, що саме та повинна напророчити Максові. Дорогою згадала про прохання ворожки. «Жабку мені купи. Зелену…»
– От сучка! І де мені ту жабу шукати?! – психонула. Розвернула «лексус» – як не у антикварів, так у ювелірів знайдеться.
Жаба з бузкового чароїту, срібляна жаба-попільничка за 2 тисячі баксів (козли!), бронзова потвора, дерев’яна жаба-нецке і діамантова зі смарагдовими очками. Зелені – як повиздихали! Пані Женя навіть вирішила поїхати до зоомагазину і купити справжню живу. І хай відьма казиться, як посеред ночі від квакання жахатиметься! Та здоровий глузд переміг і врешті-решт пані Женя придбала антикварну бронзову статуетку, трохи зеленувату від поважного віку. Зійде!
Єва-Марія упізнала візитерку. Байдужо кинула на стіл бронзову жабу, владним жестом відіслала набундючену перекладачку, спитала холодно:
– Не отямилася?
– Ой, прошу, не лізьте у мої справи! Завтра… приймете хлопця?
– Веди… – прошепотіла Єва-Марія і прикрила повіки.
Пані Женя поверталася додому, тільки одне ніяк втямити не могла: баба чула її настанови чи підло проспала, поки вона у деталях пояснювала, що саме та має передректи синові. Та перепитати не наважилася і тепер нервувалася: хоч би не схибила!
Та не тільки це дратувало. Чудовий план мав єдиний, проте дуже суттєвий недолік. Як перевірити, наскільки вправно ворожка виконає її завдання?! Збреше, сучка, що переказала слово в слово, а сама бозна-що наплете! «Хоч би Макс поділився…» – понадіялася.
Назавтра товклася на Костьольній, чекала на сина, інше бісило: та чого він там застряг?!
…Макс уявляв собі прихисток паранормальних сил прозорою льодяною печерою, викладеною з холодних кристалів байдужої всеохоплюючої інформації, посеред якої мала б сидіти худа бабця з сивими вусами і довгими-довгими руками, аби, не встаючи, дотягнутися до кристала в будь-якому її куті. Обвішана пір’ям боа товста некрасива жінка в задушливій кімнаті викликала лише глузливу посмішку: ідіот, знайшов, де поради шукати!
Усівся у крісло навпроти Єви-Марії, знизав плечима:
– Ну… Власне, я хотів дізнатися…
Єва-Марія прикрила повіки:
– Мовчи… Сама скажу.
– Зачекайте! – насупився. – Мені цікаві цілком конкретні речі. Якщо ви не в змозі…
– Конкретні? – довелося відьмі розплющити очі. Дивилася на Макса прискіпливо.
– Так! – занервував. – Не розповідайте про моє минуле. І тим більше про майбутнє.
– Чого ж тобі?
Макс кивнув: зараз! Сформулюю. Замислився. Ну, не питати ж прямо в лоба: тато відступить? Перестане контролювати моє життя? Чи доведеться вдаватися до більш радикальних заходів? І якби хто запитав Макса тої миті, що саме він вкладає у поняття «радикальні заходи», навряд би зумів відповісти щось конкретне.
Єва-Марія відкинула пір’яне боа – у сонячному промені, що дерся крізь шибку, від того здійнялася ледь помітна оку пилова буря. Торкнулася жирним пальцем бронзової жаби, що вона розляглася посеред столу.
– Навесні… – прошепотіла.
– Тобто? – Макс забув, що мав сформулювати. Гра затягувала, він уже був у грі.
– Спи поки… Усе навесні.
– Що?
– Старший чоловік не встоїть. Впаде. Не затулятиме сонця.
– Батько? – вихопилося, хоч хотів про інше. А… де все те причандалля для ворожіння: карти, свічки, яйця, чорні нитки і сушені жаб’ячі лапки?! Якось непереконливо… «Мовчи! Сама скажу!» Хоч би над антуражем попрацювала!
– І без того бачу, – сказала Єва-Марія.
– Перепрошую. Не мав сумніву, – чемний.
Єва-Марія вп’ялася у Макса темними очима, забубоніла:
– Впаде, впаде. Не затулятиме сонця. Навесні у сонці долю побачиш… Дівчина. Волосся чорне… Погляд погордливий. Непроста… Шрам на литці. Упізнаєш! Дає надію – на! І проганяє – ні! На-Ні! На! Ні! Не пропустиш.
– Я не про дівчину… Про інше хотів дізнатися!
– Три слова спокою не дають? – відьма усміхнулася – мороз шкірою.
Макс пополотнів. І якщо все інше, розпливчасте й непевне, здавалося лише загальними натяками на будь-які буденні події життя, то останні слова ворожки сполошили не на жарт. Подався до Єви-Марії, вдивлявся у темні очі.
– Знаєте?…
– І ти знав! – суворо прошепотіла хриплим, ніби чоловічим голосом. – Забув!
– То… нагадайте!
Ворожка відкинула боа, захитала головою:
– Мені замість тебе не жити… Сам згадуй! Ну! Йди геть! Йди! Згадуй… Та дівча за собою не тягни! Не твоє!
Спантеличений, приголомшений Макс так більше нічого й не добився. Ще крутився у кріслі, тупцював біля нього – та зачекайте, скажіть хоч, про що ті три слова! І до чого ви тут Дору приплели? Та Єва-Марія закрила очі – ніби назавжди, кашлянула сердито. До кімнати тої ж миті прилетіла жіночка в чорному:
– Прошу, прошу! – підштовхувала до дверей. – Ви втомили Єву-Марію!
– А вона мене вбила! – прошепотів Макс, пішов геть.
Двері грюкнули – ще повернешся! Єва-Марія відкрила очі, глянула на молоду жінку в чорному.
– Галю, у мене геморой! – сказала утомлено. – Ну, скільки мені ще отут мордуватися у цьому кріслі клятому?!
– Мамо, я вас жалію, як можу! Більше десяти людей на день не записую! – роздратувалася Галя. – Давайте до аптеки по свічки від геморою збігаю! Збігати?!
– Краще пампушки товченим часником з олійкою полий! – буркнула Єва-Марія. – А то ти з цими гастролями скоро й борщ із круасанами подаватимеш!
– Після цих гастролей, мамо, борщ нам із вами подаватимуть!
– Ага! Ще скажи – у Македонії!
Точно з-під Житомира.
Вітер…
– Що?!
Вітер підхоплює слова, несе у чужі вуха.
– Максе! Що?!
– Пусте… Дівчину якусь наворожила, Дору приплела… Пусте, мамо.
Вітер дражнить. Змінює напрям. Обдає Макса хвилею істеричної материнської радості: йє-є-єс!
– Мамо!
– Вітер… Ходімо звідси, – пані Женя уже поспішає до машини. – Скоріше б весна.
– Весна?
– Так хочеться тепла…
Дора стала деревом. На кінцівках проросли тугі бутони, лопалися, розкривалися квітами безпричинної радості, підганяли кров – шугала судинами веселим стрімким потічком, що він виник на місці млявого русла від щедрих талих весняних снігів. Дора стала деревом. Дерево жило Данком.
Це дивно – ти спиш чи йдеш, слухаєш чужі розпатякування чи щосили треш голе тіло жорсткою мочалкою під гарячим душем, розбираєш пошту у фонді чи мастиш маслом бутерброд на чужій розкішній кухні, а все те освячено одним – Данко…
Як одна людина може прорости в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Биті є. Макс», після закриття браузера.
