Люко Дашвар - Биті є. Макс

закрутила навколо шиї білий вовняний шалик, виголосила Ганні Іванівні:

– Не-е-е… боу… са!

– Сьогодні по обіді Максим Володимирович повертається, – нагадала секретарка. – Не затримуйся, дитино. Добре?

А Дора й забула по Герцога. Засмутилася: гаразд… І поки їхала у беззвучному ліфті, усе думала, що дарма така невдячна. Не з’явився б Макс, хіба Дора зустріла б Данка?…

Він стояв біля шлагбаума, що відділяв вилизаний чистий двір від похмурої, вкритої сірим снігом вулиці загальнолюдського користування. Давненько стояв, бо навіть щоки сині.

Дора перетнула червоно-білу палицю і побачила Данка. Зупинилася і, їй-богу, рвонула б назад, та він раптом підняв руку в знайомому жесті: стій! Так глухонімі зупиняли одне одного.

Дора так і застигла. До Данка – метрів десять. Він не зрушив. Насупився, наче згадував складний вірш, що його у школі задали вивчити на сьогодні, глянув на Дору. Руки залітали:

– Я не приходив… Бо вчив твою мову.

Розсміявся з полегшенням, подався до дівчини, беззастережно балабонив, хвалився на ходу:

– Я вчив твою мову, Доро! Ти ж зрозуміла? Я все правильно робив?!

Відкриті карти

Макс принюхувався, як те голодне вовченя, що його не підпускають до заваленого зграєю оленя: молокососам зарано зуби кістками гострити. Щось змінилося тут, поки він бешкетував у Брюсселі. Щось смачне і свіже приховують від нього! Ганна Іванівна, як і перед мандрами, демонструє віддану ефективність. Дора знай усміхається, та Макс відчував невловимі зміни у рухах, жестах, поглядах жінок. І якщо секретарка вчасно опускала очі у відповідь на підозру і запитання, що читала у Максових очах, то Дора… Дора сяяла. Так схвильовано і збудливо, що першої ж ночі після повернення Максові до біса сильно захотілося увірватися до гостьової кімнати і… поспитати… А що, власне, сталося?!

Та й не вони одні. Матуся теж змінилася. Раптом заговорила про долю, зірки, потойбічне і невідворотне.

– Кажуть, Орест Матусов помирає, – мовила скорбно. – Його дружина знала, що так станеться, ще півроку тому.

– Лікарі повідомили? – запитав байдужо.

– Віщунка попередила, – обережно закинула камінчик пані Женя. Напружилася: зараз висміє нещадно, та то не біда. За першим матір другий камінчик закине, третій…

Макс тільки хмикнув:

– Планида…

Пані Женя здивувалася.

– Ти геть іншим з Брюсселя повернувся.

Макс прислухався до себе: так і є. Чонган таки трахнув його напівтверезими одкровеннями про друзів, армію, відсутність кохання, династичні амбіції і старенького астролога, що той напророчив китайцеві красну долю. Розмова не загубилася посеред згадок про смердючу ханшину, нудний Брюссель, блакить басейну, пожадливу чорношкіру хвойду і так би й залишилася супчиком із сумнівів – так варто? – якби перед від’їздом Чонган не розкрив головну свою таємницю.

– Тільки нікому… – сказав, відірвавшись від пляшки пива «Guinness», яким налаштовував себе на повернення до ненависного Детройта. – Якщо варіант з династією не виправдається, відлечу на запасний аеродром.

– Консультуватимеш лузерів, як просрати перший мільйон? – уїдливо запитав Макс.

– Навіщо? Татові гроші – чудово, а свої – краще! – нахилився до друга, прошепотів: – За рік 12 мільйонів в офшор перевів. Анджеліна стільки за Лару Крофт отримала.

Поплив…

– Мільярд! Мета – мільярд! А потім кіно зніматиму. Про кішок і Антарктиду.

Макс дивився на хитрого, розумного Чонгана: так вони і зараз, як колись, мчать по паралельних? Тільки Чонган, як і колись, на крок попереду.

– А правда ж, не хочеться продовжувати справи батьків?

– Ти теж своїх обсмоктуєш? – серйозно зацікавився Чонган.

– Дурник! – зухвало відповів Макс. – Я нині благодійні стю займаюся. Добрими справами.

Та зерно впало. І нині, повернувшись до засніженого Києва, одна думка їла мозок: гроші. Не подачки від вічно незадоволеного тата. Свої. Власні гроші. Багато. Дюк здивує усіх! Тато… Його не гідний шляхетного сина тато захлинеться обуренням, дізнавшись, що власні гроші Макс витратить не на хвойд, безглузді розкоші чи створення бюро стратегічного макроеконо-мічного прогнозування, про яке мріялося колись у Лондоні (маячня!), а заснує нову релігію, побудує вежу Добра власного імені, і тоді навіть руда жива, зрадлива Люба викине табличку з таємничими трьома словами і щезне з його життя! Чи повернеться. Із покаянням…

І Макс повірив – нічого тут не змінилося. То він врешті отямився.

Уява аплодувала: браво! Зчищала старі гріхи. Хлопчику! У тобі – тільки прекрасне! Усіх, хто дисонує, геть! Батьки? Вони тебе не народжували! Ти сам… сам у них народився! Хай дякують! Марта, Гоцик, Рома Шиллєр, Макаров – дурна голота, що стала свідками твоєї… невеличкої проблеми. Зігнути їх до землі, щоби й на думку не спадало у вічі заглядати. А більше ніхто… не бачив! Люба ж… потонула? Знати б точно.

– І я б до віщунки сходив… – мовив задумливо.

Пані Женя вухам не повірила. Метушливо поправила діамантовий хрестик на ланцюжку.

– То сходи… Знаю одну таку… Кажуть, Вангу переплюнула.

– Якось. При нагоді. Тепер інші справи маю, – відказав холодно, подався у фонд.

Август чекав. По тому, з якою спокійною гидливістю він простягнув молодому шефові долоню для привітання, Макс зрозумів: Закс у темі. Певно, вже сто разів переговорив із татом, спершу обурився, потім змирився, пропонував варіанти і врешті погодився на вимоги старшого Сердюка наділити Макса додатковими важелями у розподілі коштів. І що там татусь нам підготував?

– До справи? – усміхнувся Августові чемно.

Август сперся вологою долонею на білий Максів стіл.

– Маєте рахунок в офшорі? – процідив.

– Ні, – розгубився Макс.

– То про що мова? Працюйте, молодий чоловіче, працюйте!

Ця гидота вважала його хлопчиком!

– …Відкривайте конторку в офшорі на підставних осіб, – зневажливо повчав Август далі, ніби й не помічав обуреного Максового погляду. – Вигадайте пристойну легальну діяльність, яка б не заперечувала надходження суперечливих коштів, тільки потім фонд перекаже вам гроші…

– А без офшору… – наївно ляпнув випускник Лондонської школи економіки.

– Ми працюємо за вивіреними схемами! – уїдливо нагадав Август.

Макс хотів було крикнути: ти здурів, старе чудовисько! Пропонуєш привласнити кошти фонду?! Виродок! За кого ти мене маєш?! Та ти помреш, коли дізнаєшся, що на ті гроші… Що?! Комп’ютерів по селах розкидати? Чи лікарям закордонне стажування сплатити? Наркоманів на Балі відвезти і там покинути чи запровадити фейс-контроль в університеті Шевченка, аби туди не потрапляли покидьки на кшталт Гоцика?! А чи цілодобову охорону найняти, щоби вдень і вночі на пішохідному мості скніли! Так… Про всяк випадок! Макс знайде місце коштам фонду! Фонду? Аж вилаявся подумки. Ні! Макс не бажає розпоряджатися коштами фонду! Тільки власними…

– Якщо потрібна моя допомога у цьому питанні – прошу! – почув голос Августа.

– Дякую! – сама ввічливість. – Упораюся…

Їхав додому, вираховував нервово: при найліпшому розкладі гроші впадуть на офшорний рахунок підставної компанії