Юліан Семенов - ТАРС уповноважений заявити…

зайшов у бар, замовив каву й тільки через півгодини сів за кермо — на хвості вже нікого не було. «Ви самі винуваті, хлопці, — думав про спостереження Славін, — то й винуватьте самі себе. На мене не сердьтеся, не треба, я без ніякого зухвальства, просто повернув назад… Наступного разу залишайте машину позаду, навіщо ж поперлися вперед? Не треба так однолінійно думати про того, за ким вас поставили стежити…»

… Славін порушив правила уже п'ятий раз, коли нарешті поліцейський зупинив його. Спека була страшенна, сонце розігріло автомобіль, асфальт плавився, здавалося, ніби йдеш напровесні по тонкій кризі, на останній риболовлі, коли добряче клюють щуки коло Завидова, тільки там відчуваєш холод і пахощі свіжовипраної білизни, а тут дихати нічим і в п'яти пече через підошви черевиків, хай йому грець, цьому екваторові…

— З якою швидкістю ви їхали, сер? — ледь торкнувшись козирка, запитав спітнілий поліцейський.

— З перевищеною, — відповів Славін.

— Добре, що ви зразу визнали свою провину. Покажіть ліцензію водія, будь ласка…

Славін поляскав себе по кишенях:

— Хоч на смерть карайте — забув…

— Смертну кару скасовано в республіці, — відповів поліцейський.

«А на наших регулювальників вуличного руху ці слова вплинули б зразу, — машинально подумав Славін. — Можливість помилувати притаманна національному характерові, правду говорив Федір Михайлович, правду».

— Що ж робити? — спитав Славін.

— Поїдемо в поліцію, сер. Я повинен з'ясувати, хто ви.

Цього Славіну й треба було.

В поліції він з півгодини просидів у темному коридорі; кондиціонер не працював, задуха була нестерпна, старий поліцейський, що виконував, очевидно, роль чергового, насилу долав дрімоту.

— У вас завжди доводиться так довго чекати? — запитав Славін.

— Відпочиньте, — одказав старий. — Тут не так пече сонце.

— Але ж повітря немає.

— Повітря є повсюди, — заперечив старий. — Навіть у морі, як каже мій онук, теж є повітря.

— А коли я попрошу офіцера, щоб він зараз поговорив зі мною, — запитав Славін, — він не розсердиться на мене?

— Він на вас не розсердиться, бо лікар все одно обідає.

— Мені лікар не потрібен, я ж не був у аварії.

— Лікар потрібен усім, сер, хто потрапляє до нас. Лікар повинен доповісти, чи не п'яні ви, чи добре бачите, чи не приймали снотворних таблеток напередодні…

Лікарем виявилась молоденька африканка; ходила вона швидко, і водночас ніби пританцьовуючи, мовби тіло її було на шарнірах, від чого кожен її жест здавався задано пластичним навіть тоді, коли вона вказала Славіну на стілець у кутку медичного кабінету, де панувала ще більша задуха, бо два невеличкі віконця були зашторені цупкою чорною матерією.

— Пили алкоголь? — спитала лікарка. — Скільки? Коли?

— Вчора пив віскі.

— Коли саме?

— Вдень.

Лікарка подивилась на годинник:

— Якщо о другій, то аналіз крові покаже сліди сп'яніння, і я буду змушена забрати вашу ліцензію.

— Ви чи офіцер поліції?

— Ми нероздільні, сер.

— А ще за що ви можете позбавити мене ліцензії?

— За вживання наркотиків, за атеросклероз сітківки, за косоокість… Дайте поки що палець…

Лікарка повернулася з лабораторії через п'ять хвилин, скрушно похитала головою:

— Ви таки пили віскі до двох годин, слідів алкоголю нема. Сідайте в куток, заплющіть ліве око, називайте літери на щиті, будь ласка.

— Без окулярів не бачу.

— Яке ж ви мали право сісти без окулярів за кермо?

— Не гнівайтесь.

— Закон не гнівається, — відрубала лікарка, і слова її дисонували з тією лагідною плавністю рухів, якими так милувався Славін. — Закон неупереджений, хоча служителі його теж мають серце.

«Скільки ж вони взяли з Парамонова, якщо мій здогад правильний? — подумав Славін. — Він міг злякатися, що в нього відберуть права, і гасав по нічному Луїсбургу, щоб позичити грошей. Все начебто збігається, дай боже, щоб збіглося, — у Нікішкіна він тієї ночі позичив п'ятдесят доларів, а у Проклова — сімдесят п'ять. Та в нього було двадцять п'ять — півтораста доларів могли-таки пом'якшити серця неупереджених служителів закону з людськими серцями…»

«Центр.

Прошу з'ясувати, який зір у Парамонова? Чи не хворів на астигматизм? Чи носить окуляри? Якщо носить, то яка ступінь ураження зору? Хроніків тут позбавляють прав судом.

Славін».

«Славіну.

Ваша версія правильна. Парамонов відпав.

Центр».

«Мій дорогий!

Твої міркування про те, що розлуки конче потрібні, що вони є тими паузами в коханні, які дають нам змогу плекати ніжність, заново радіти зустрічі, ждати її, чим далі, тим менше здаються мені істиною в останній інстанції. Це прикро, бо будь-який відступ від кохання — та мікротріщина, в яку попадає вода, а взимку ж ударить мороз, і вода замерзне, стане кригою, яка підриває моноліт — рано чи пізно.

Це не означає, звісно, що я хочу покинути тебе, а втім, коли дотримуватись букви, то мені нема чого кидати, бо кохання — це не шлюб, його не треба розривати, воно кінчається само по собі.

Отак.

Я пишу і розумію, що не можна так писати, що жорстоко це, але знаходжу для себе виправдання — яке там виправдання, щит! — в тому, що правда тобі до вподоби, ти завжди казав про це, і мені нічого приховувати від тебе, що я думаю.

Вчора я їздила на Москву-ріку. Боже мій, як там багато людей! Та все молоді, гарні, з довгими ногами, так, здається, писав Ільф. По-моєму, так. «Хочу бути молодим, струнким і кататись на велосипеді». Взагалі, треба писати так, як він, — перед смертю, а не так, як я, — після пляжу. Але мені там стало страшно, я побачила там час. Дівчата й хлопці років по двадцять — скільки ж їх і які ж гарні вони, і мені здалося, що я в свої тридцять два вже стара жінка, але я не зразу злякалася цього, я цього злякалася, коли знайшла місцину поруч з огрядною сорокалітньою молодицею, а біля неї лежали діти, дві дівчинки й хлопчик, і вона не почувала себе старою, вона була матроною, вона не боялась ні зморщок, ні живота, нічого вона не боялась — біля неї діти.

Отак.

Залицяється нинішня молодь «по-чорному», зразу ж запрошують на «хазу» слухати музику. Не ображаються, коли відмовляєш. Один, правда, став читати Гумильова. Читав добре, але в нього страшенно тонкі пальці, я такі щодня бачу під рентгеном, чомусь у нас тепер хворіють на кістковий туберкульоз, дуже дивно.

Щодня я прокидаюся з думкою, що ти вже пішов бігати, і перше, що мені хочеться зробити, — кинутись на кухню. Але потім я пригадую… Ні, я не пригадую… Потім мене ніби щось ударяє… І знову неправда. Нічого мене не вдаряє. Мене просто пригнічує те,