Ернст Юнгер - На Мармурових скелях

Позад мене мінилася в бляклому світлі корчівка, що прилягала до Ремінного Бліху, але мій погляд зразу ж привернула до себе вогняна пляма далеко в лісі. Я побачив там охоплений полум’ям крихітний замок із зубцями та круглими баштами, ніби зроблений із червоної філіграні, і пригадав, що на мапі Фортуніо те місце було позначене як «південна резиденція». Пожежа свідчила, що князь із Бракемаром таки добулися аж до сходів палацу; і, як завжди, коли ми бачимо наслідки сміливих вчинків, груди мої залило радісне почуття. Та водночас мені спав на думку переможний сміх старшого лісничого, і я квапливо перевів погляд на Ремінний Бліх. Від того, що там відкрилося моїм очам, я аж побілів. Я побачив, до чого може дійти людська підлота.

Вогнища, які освітлювали Ремінний Бліх, ще тліли, але були вже вкриті шаром попелу, наче сріблястими шапками. Їхнє приблякле світло падало на шкуродерню, брама якої була відчинена навстіж, і забарвлювало в рожевий колір черепи, прибиті на фронтоні. Сліди навколо вогнищ, а також усередині того кишла, яких я не хочу змальовувати, свідчили про те, що лемури відзначали там котресь із своїх моторошних свят, відблиск якого ще лишився на тій місцині. Ми, люди, дивимося на таке чортовиння, затамувавши подих, ніби крізь шпарку.

Скажу тільки, що мій погляд виявив серед усіх тих давніх черепів, із яких хтозна відколи обпало м’ясо, ще й два нові, настромлені високо вгорі на жердини з гострими залізними наконечниками, від яких відходили вбік гаки, — голови князя і Бракемара. Вони дивилися звідти на багаття, що дотлівали, вкриваючись неначе білим листям. У молодого князя виблякло волосся, але риси його здалися мені ще шляхетнішими й кращими — тією високою, витонченою красою, якої надає страждання.

Дивлячись на них, я відчув, як з очей у мене покотилися сльози, — але в тих сльозах виливався не тільки сум, до нього якимось чудесним чином домішувався й захват. На блідій масці, з якої клаптями звисала обдерта шкіра і яка згори, з катівської палі, споглядала на багаття, грала тінь навдивовижу щасливої, веселої усмішки, і я здогадався, що того дня з князя, людини високої душі, крок за кроком спадала легкодухість, як спадає лахміття з короля, що перевдягся на жебрака. Серце моє затремтіло від святобливого подиву, бо я збагнув, що цей юнак був гідний своїх далеких предків, переможців страховиськ: він убив дракона страху в своїх грудях. Я переконався в тому, в чому часто сумнівався: серед нас були ще шляхетні люди, в душі яких жило й підтверджувалося розуміння великого ладу. А що високий приклад спонукає нас наслідувати його, то й я перед тією головою заприсягся у прийдешньому краще на самоті загинути з вільними, ніж ділити перемогу і славу з рабами.

Зате в Бракемара риси нітрохи не змінилися. Він дивився зі своєї жердини на Ремінний Бліх глузливо, трохи з огидою і з силуваним спокоєм, як людина, що відчуває корчі, але не хоче показати цього. Я майже не здивувався, помітивши, що на обличчі в Бракемара й досі лишився монокль, який він носив за життя. Волосся в нього також не змінилося, було чорне й блискуче, і я здогадався, що він вчасно вжив пігулку, яку має з собою кожен мавританець. Це капсула з кольорового скла, яку здебільшого тримають у персні і, коли виникає загроза, беруть до рота. Досить стулити зуби, як капсула, що містить отруту миттєвої дії, розпадається на друзки. Це процедура, яку мовою мавританців визначають як звертання до третьої інстанції — тобто до третьої влади, — і яка є складовою частиною образу людської гідності, що його плекають у цьому ордені. Вважають, що той, хто терпить наругу ницої сили, принижує свою гідність; а тому сподіваються, що кожен мавританець відповідно споряджений, щоб у таку хвилину покликати на допомогу смерть. Отже, то була остання Бракемарова пригода.

Я дивився на ту картину, закам’янівши й не усвідомлюючи, скільки вже там стою, — немов поза часом. Я снив навіч, забувши про загрозу. В такому стані ми, ніби вві сні, йдемо крізь небезпеку, — правда, трохи остерігаючись, але довіряючи духові навколишніх речей. Як сновида, я вийшов на корчівку Ремінного Бліху. Я бачив усе дуже чітко, але, мов п’яний, не відокремлював себе від нього. Воно було мені знайоме, наче край дитинства, білі черепи на старих деревах дивилися на мене з німим запитанням. Я почув, як на галявині зазвучала музика смерті — важке дзижчання стріл, пущених з арбалетів, і різкий ляскіт рушниць. Стріли й кулі пролітали так близько від мене, що куйовдили мені волосся на скронях, та я сприймав їхній свист тільки як низького тембру мелодію, що супроводжувала мене й надавала ритму моїй ході.

Так я вийшов на місцину, освітлену сріблястим мерехтінням пригаслих багать, наблизився до жахливої споруди й прихилив до себе жердину, на якій стриміла князева голова. Потім обома руками зняв її з залізного гостряка і, опустившись навколішки, вклав у шкіряну торбу. Поки я робив це, мене раптом немов щось ударило в плече. Мабуть, то була куля, хоч я не відчув болю й не побачив крові на своїй шкіряній робі. Лише права рука повисла, немов паралізована. Наче прокинувшись зі сну, я озирнувся навколо й квапливо рушив із почесною здобиччю назад до лісу. Рушницю я лишив там, де колись був знайшов булатку червону, та вона тепер і не придалася б мені. Не оглядаючись, я чимдуж подався до місця сутички.

Там стало зовсім тихо, смолоскипи також погасли. Тільки на місці тих кущів, що були зайнялися від них, ще дотлівав жар. У його тьмяному червоному світлі на темній землі видніли тіла загиблих і забиті собаки, — вони були покалічені і страхітливо пошматовані. Посередині біля пенька старого дуба лежав Беловар. У нього була розколена голова, а сива борода залита кров’ю. Закривавлені були також сокира, що лежала біля нього, й широкий кинджал, якого він іще міцно стискав у правій руці. В ногах у нього закляк, весь постріляний і поколений, вірний Леонтодон, який, видно, вже й гинучи лизав йому руку. Старий добре бився, бо навколо нього лежали, ніби хтось поклав покіс, люди й собаки. Отже, він знайшов гідну смерть у запеклій боротьбі за життя, де руді ловці гналися лісами за рудою дичиною, де тісно переплелися смерть і втіха. Я довго дивився у вічі мертвому приятелеві, а тоді лівою рукою поклав йому на