Анджей Стасюк - Схід

мосіних і всього такого. Мабуть, тому ми не дуже вірили в цю війну. Так, як цілковито не вірили у російську техніку. Це була пропаганда разом з їхньою революцією і всім іншим. Брехня і порожнеча. Справжню війну пам’ятали наші бабці і мами, і часом, коли з’їжджалася родина, можна було послухати. Ніякого героїзму, ні батальних сцен, ані мілітарного ентузіазму. Грабунок, страх, зневага, сморід, безсмертні сім годинників на одній руці солдата і знаменита курка з пір'ям. Цілковитий когнітивний дисонанс, але ми вірили радше бабцям і тіткам, ніж «Мосфільмові».

Добре, як не можеш собі згадати першої книжки, то згадай хоча би першого росіянина. ОК: їх було кілька, бо вони завжди ходили групами. Неподалік Східного вокзалу, на перехресті Торгової і Київської, біля залізничного мосту була крамниця з кришталем, в якій вони закуповувалися перед від'їздом. Графини, салатниці, весь той міщанський крам, за яким тужили їхні пролетарські серця. Там я їх бачив. По троє, по четверо. У бурих демісезонних пальтечках, у хутряних шапках, із шістнадцятьма золотими зубами зверху і знизу. У тому районі міста завжди можна було побачити багато селян, бо — окрім залізничного — був ще автобусний вокзал, на який з’їжджалася північно-східна, надбужансько-підляська Польща. Але цих у папахах було видно навіть серед того селянського натовпу. Їх неможливо не зауважити. Рум’яні, задоволені собою, розхристані, вони осявали золотим блиском люмпенський квартал. Усі були подібні на Хрущова, хоч тоді, на початку сімдесятих років, його зірка вже давно згасла. Від них неможливо було відвести очей. Щось з ними було не так. Хоч і посполито вбрані, скидалися на перебиранців. За ними тяглася якась тужлива екзотика, яка смішила, але не приваблювала. Однак вони почувалися добре. Це було видно. Почувалися як вдома у тих розщеплених пальтах, рум’яні, простуючи на всю ширину тротуару з пакунками. Так я їх запам’ятав. Моїх перших живих росіян, хоча вони могли бути українцями або білорусами. Але тоді це не мало ніякого значення.

На Східному я часом дивився на потяги до Москви. Темно-зелені, масивні вагони з темними вікнами. Справді, або було темно, або у них були заслонені штори. Ніхто не входив і не виходив. Потяг під особливим наглядом, і це відчувалося, навіть коли тобі десять чи дванадцять років. Непорушність і тиша. Бічні стіни вагонів мали горизонтальне тиснення. Інколи десь з’являлося обличчя провідниці або провідника у формі. Вони крадькома виглядали з-за фіранок. Я бачив це кілька разів. Цілковита чужинність. Не хотілося туди заходити. Мабуть, уява змальовувала якісь образи, але вони були невиразні, безсенсовні, безсилі. Холод і байдужість. Може, тому, що все відбувалося взимку? Ці пальтечка, хутряні шапки і скрипучий сніг на перонах, перша половина сімдесятих років.

Тому треба було поїхати влітку, щоб усе це перевірити. З Улан-Уде до Чити, з Чити до Забайкальська і тоді знову з Чити, але до Іркутська. І всюди, всюди ця нереальна спека. За вікнами якась нікчемна рослинність, а з неба — субтропічне тепло. На горішніх полицях — заки поїзд рушив — можна було тільки лежати. За найменшого поруху я спливав потом. Потім, дорогою, повівало холодом. Провідник роздавав запаковану у плівку постіль. На пакеті було написано, що відкривати можна лиш у його присутності, а ми, як діти — відразу чик-чик і відразу собі застелили. Потім злякалися, що все ж вчинили недобре. Ми просто боялися цієї надзвичайної влади, цих круглих кашкетів, погонів, розпізнавальних знаків, якихось бляшок, причеплених і попришиваних до сорочок. Дідько зна: якщо їм усе дозволено, то за розірвану плівку на випраному простирадлі тебе можуть висадити на найближчій станції. У якійсь Шепетівці з п’ятьма хатинами під шифером і грядкою картоплі. Але нічого з нами не зробили. О. обмотав собі голову пошивкою і став подібним на матір Терезу, бо пошивка була білою з голубими смугами. З Улан-Уде ми вирушили вранці, у Читі були по обіді. Я мав п’ятнадцять або шістнадцять років, коли прочитав поему Блеза Сандрара про транссибірський експрес. Як кожен вразливий шістнадцятилітній читач, хотів відразу виїжджати і гнати на погибель. Такою була сила образів Сандрара. Нині я вже все забув. До Чити я їхав підстаркуватим мужчиною. Дивився у вікно і постійно згадував Віктора Єрофєєва: «Російська природа печальна. На кожному повороті пахне смутком». А сибірська ще більше. Болота і берізки. Ріки посеред боліт і пагорби. Тисяча кілометрів, дві тисячі, і берізки то віддаляються від колії, то наближаються до неї. Трохи ялин і лани фіолетових квіток на багнах. Коли темніє, все зникає. Прокидаєшся вранці, розплющуєш очі — і здається, що вся подорож була галюцинацією або хитрим фокусом російської залізниці, бо за вікном далі ті самі берізки і болота, і пагорби.

Так, але до Чити ми їхали так званим експресом, тобто в сидячому вагоні, і за дня, тож було видно, що ніякого підступу нема. Петровськ Забайкальський, Хохотуй, Бада, Харагун, Могзон, Сохондо… Майже весь час уздовж ріки. На безлюдді працювали косарі. На їхніх головах були білі завої для захисту від мошки. Косили траву з боліт. До пояса голі і у цих тюрбанах. З неба струменів душний сибірський жар. Від присілка до присілка було п’ятнадцять, двадцять кілометрів. Сіре дерево, шифер і штахетні паркани, двадцять кілометрів зелені — і знову сіре дерево, двосхилі шиферні дахи і ці штахети, що захищають картоплю. Дві години, три години, п’ять годин, вісім. Зліва промайнула зона. Також жердки і штахети, тільки обмотані кільцями колючого дроту, і якась вишка, як псяча буда на висоті трьох метрів над землею. Та це ж звідси у сімдесятих роках приїжджали ті потяги на Східний. Наприклад, з Харагуна. Долали вісім тисяч кілометрів і ставали вночі на Східному, щоби… а справді — що? Привезти трьох чоловіків у папахах, які хочуть накупити собі кришталю у крамниці біля мосту? Надто дорога імпреза, попри все надто дорога. Ніхто цих потягів не очікував, ніхто до них не всідав. Напевно, ці вагони присилали для спокуси. Аби я затужив, аби відчув запах цих просторів, до яких мали пориватися серця і душі тих, помилуй Господи, маленьких країн на захід від Бугу. Я натомість мав удома російський корабель на батарейках. Він був із пластмаси і плавав по колу, коли його запускати у глибшу калюжу. Вправо або вліво.

Добре його пам’ятаю, бо це була перша російська річ, яка мені належала. Він тиркотів і накручував кола. Пам’ятаю. Сірий, але також трохи рожевого, як з м’яса. Ледь окреслені обриси, ледь сформовані. Корпус ще