Анджей Стасюк - Схід

вони — «Скореє! Скореє!». Загалом, не було добрих вражень. Були лише найгірші. Таким стало це вітання на російській землі.

А потім углиб і вглиб, на схід і на схід. Почалася ця знаменита «тоска» простору. Жодних атракцій, бо літак був новий, аеробус, усе виблискувало. Ми летіли назустріч часові, і відразу настала ніч. Але зліва, на півночі, у цілковитій чорноті тягнулася десь над невидимим обрієм світла смужка. Ніби там тріснуло небо, і звідкись із глибини світу виривалося золотисте світло. Я сидів з протилежного боку і мусив викручувати шию. Це було полярне сяйво. Я засинав, прокидався, намагався собі уявити, над чим ми летимо, та все марно. Просто фантазія не творила ніяких образів. Іноді уявлявся якийсь ліс, часом якийсь музейний індастріал, димлячі комини, дерев’яні хатини, локомотиви з червоною зіркою, а також піші і кінні загони, про які важко було судити, чи це армія, революціонери чи звичайні бандити. П’ять банальних образів на зміну. Розум, полишений на себе самого, не впадав у екзальтацію, як в інших подорожах. Попросту нічого не приходило до голови. Я мав зі собою «Котлован» Платонова. Читав дві сторінки і впадав у депресію: «На викошеному пустирі пахло померлою травою і вологою оголених просторів, через що виразніше відчувалися смуток існування і меланхолія марноти». Запідозривши самого себе у тенденційності, я намагався читати далі: «Невдовзі бригада, втихомирена загальною втомою, поснула у чім ходила — не знімаючи денних сорочок і штанів, щоби не завдавати собі труду розпинати ґудзики і зберегти всі сили для виробництва». Я не здавався і перегортав сторінки: «Ніч вкрила весь сільський простір, а сніг зробив повітря настільки непрозорим і густим, що грудям не було чим дихнути; однак, незважаючи на це, всюди верещали жінки і — звикаючи до нещастя — підтримували безперервне виття». Я читав би далі, але почало світати. Внизу, над розливами, летіли хмари. Мужчина, який сидів поруч і впродовж шести годин не промовив жодного слова, повернувся у мій бік і мало не з релігійним захватом прошепотів: «Ето Байкал…».

Але ні фіга це не був він. Ми приземлялися в Братську, шістсот кілометрів північніше. Під нами сіро поблискувала Ангара, точніше гігантське водосховище, яке виникло після спорудження греблі. Отож не Байкал, а одне із dirty thirty, себто тридцяти найбільш затруєних місць на світі. Риби не могли відірватися від дна — стільки у них було свинцю і ртуті. Я ніколи не дізнаюся, пощо ми там приземлялися. Через мегафон сказали, що треба було і невідомо, коли полетимо далі. Аеропорт стояв посеред лісу. Була шоста ранку. Падав дощ. Прибували люди. Ішли, ніби на завод. Такий вони мали вигляд. Як о шостій ранку біля варшавського автозаводу тридцять років тому. Надто рано прокинулися, занадто втомлені. Нагадували мені дитинство, що поробиш. Нагадували саме шосту ранку, сіре світло світанку, увесь цей пролетарський героїзм, усю цю естетику мас, що йдуть вранці, аби врятувати світ чи принаймні не дати йому померти.

В душі я назавжди залишився пролетарем, і тому моє серце так сильно билося в Братську в час першої зміни.

Сам аеропорт був схожим на заводський цех: старий бетон і брудне скло. До збитого із дошок бару стояла черга, як у заводській їдальні. Кава, пиво і ще щось у прозорих пластикових посудинах. Я ходив туди-сюди і розмірковував про Росію, про її вічний образ у моїй свідомості. Я перебував у ній заледве десять годин, а почувався так, якби проходив по ній туди-сюди десятиліттями. Вона пахла і смакувала, як Варшавський завод легкових автомобілів на світанку. Мені взагалі не треба було напружувати уяву, аби вгадати, що мене зустріне. Все було просто більшим. Більші простори, більший безлад, більший смуток і більші претензії.

Почував себе трохи як в рідному домі, який раптом роздувся до потворних розмірів. Усі ці люди кудись летіли, але в них не було й крихти святковості, як під час довгої подорожі. Вони обгортали липкою плівкою свої валізки. З цього виник особливий бізнес, і в будці брали за обліплення великої сто рублів, а за меншу сімдесят. Страшно відправити багаж, страшно самому летіти. Потім, наприкінці подорожі, коли розповідав різним людям, куди я поїхав, вони одразу казали, що це страшно, і питали, чи я не боявся, бо вони би туди ніколи, ні за які скарби. Мені здається, що в цьому захована якась нерозгадана суперечність. Вони мали велику країну, але боялися нею їздити. Пишалися нею, безперервно вихвалялися, та відчували страх від самої думки про неї.

А тепер згадай собі першу російську книжку, яку ти прочитав. Це точно не щось зі шкільної програми. Не Тимур і його команда, не білий парус одинокий. Нічого. Ми не читали російських книжок, не ходили на російські фільми. Це було якесь пренатальне знання. Я жодного разу в житті не ходив у кіно на російський фільм. Ні, один раз був, уже в першій половині вісімдесятих на «Вокзалі для двох». На цей фільм ішли, бо ширилися балачки, що там показали, як виглядає справжня зона, було видно якийсь фрагмент ГУЛАГу, а дехто вже читав Солженіцина. Хіба цей єдиний фільм, і я пам’ятаю тільки фінальну сцену, коли герой, зек, цілком виснажений, грає на баяні, щоби його почули там, на сторожовій вишці. Аби знали, що він не запізнився із відпустки, не обманув довіри начальства. Морозної зимової ночі. Але десять років перед тим — нічого, цілковита пустка. Тільки телебачення. Наприклад, «Світ сміється» два-три дні був темою розмов у школі, а потім пропав, ганебно програвши Луї де Фюнесу. Ще воєнне. Це було дивне кіно. Здавалося, що війна — цілком російська справа. Що Росія її вигадала, вела і врешті виграла. Якісь німецькі тіні, з’яви фашистів перебігали екраном, щоби в кінці щезнути у вогні. Чиста пропаганда — так ми це сприймали. Ми були черговим поколінням, втраченим для російської ідеї. Треба було часу, часу і самотності перед чорно-білим екраном, щоб осягнути велич сцени, в якій Бондарчук п’є з есесівцями горілку, а потім, повернувшись до барака, важить скибки чорного хліба. Тож уся та війна здавалася російською. Ми також робили фільми про неї, але вони були якісь слабенькі, скромні, ледве-ледве. Ніби ми йшли позаду, за ними, росіянами, і фільмували самі рештки. І взагалі, було так, ніби нас взяли на цю війну з ласки. І — раз ми вже пішли — треба було їздити на російській техніці і стріляти з російської зброї, з усіх цих тетешок, дєгтярьових, пепеша,