Колектив авторів - Конституція України. Науково-практичний коментар

меншини правового статусу комусь із народів, які проживають в Україні. Його слід розуміти як синонім поняття національної меншини. До того ж слід зважити на застереження Конвенції МОП: критерієм визначення тієї чи іншої етнічної спільноти як корінного народу є вказівка самих народів на їх приналежність до числа народів, які ведуть племінний, традиційний спосіб життя. В Україні жоден із народів (етнічних груп) не ідентифікує свій спосіб життя з племінним укладом. Тому вимоги еліт деяких національних меншин щодо надання правового статусу корінного народу безпідставні й зумовлені прагненням здобути право на землю (відповідно до Розділу II Конвенції МОП земля традиційного проживання корінного народу, на якій він одвічно веде свій племінний спосіб життя, є власністю цього народу).

Отже, основний зміст коментованої статті полягає у визначенні цілей і завдань Української держави у сфері етнонаціональних відносин, відповідної політики, спрямованої на утвердження рівноправності громадян незалежно від їх етнічного походження, особливостей культури, мови, релігії та закріплення гарантій прав громадян різної етнокультурної ідентичності на збереження їх самобутності, на вільний розвиток у межах єдиної й консолідованої української поліетнічної політичної нації.

Етнонаціональна політика України базується на таких принципах: визнання поліетнічності українського суспільства цінністю, яка потребує захисту і збереження; сприяння задоволенню етнокультурних прав представників української нації в цілому та національних меншин зокрема шляхом створення законодавчих умов для їх реалізації; пріоритет територіальної цілісності й державного суверенітету України щодо територіального самовизначення осіб, які належать до національних меншин; захист прав та інтересів української нації, національних меншин здійснюється шляхом забезпечення індивідуальних прав осіб, що належать до цих спільнот; забезпечення прав осіб, які належать до української нації, національних меншин як невід’ємної частини загальновизнаних прав людини і основоположних свобод; забезпечення права громадянина вільно обирати та відновлювати належність до української нації, національної меншини, виявляти своє національне та/або етнічне самоусвідомлення; рівність прав і свобод людини незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних або інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак; вільне здійснення громадянами своїх етнокультурних прав та реалізація інтересів задля збереження і розвитку національної, етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності; недопущення примусової асиміляції представників української нації, національних меншин; запобігання міжетнічним, етнополітичним конфліктам; утвердження міжетнічної злагоди у суспільстві, протидія будь-яким проявам ксенофобії, розпалюванню расової, національної, етнічної, релігійної ворожнечі; сприяння задоволенню етнокультурних потреб українців, які проживають за межами України.

Головною метою етнонаціональної політики України є розвиток та консолідація української політичної нації, що передбачає збереження та розвиток культурної, мовної самобутності української нації, національних меншин та етнічних груп на основі забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Ця мета забезпечується національним законодавством та діяльністю органів державної влади та органів місцевого самоврядування у тісній співпраці з громадськими організаціями національно-культурного спрямування.

Основними завданнями державної етнонаціональної політики є створення належних умов для забезпечення рівноправних відносин представників української нації, національних меншин, які проживають в Україні, утвердження атмосфери толерантності, міжетнічної злагоди в українському суспільстві, забезпечення рівних можливостей в економічній, соціальній, політичній та культурній сферах суспільства для всіх її громадян незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.

Основними напрямами державної етнонаціональної політики є такі. У політико-правовій сфері: напрацювання та вдосконалення законодавчої бази, спрямованої на регулювання розвитку етнонаціональних відносин на основі імплементації норм європейського, міжнародного права, врахування прогресивного зарубіжного досвіду підвищення ефективності державного менеджменту в етнополітичній сфері; вироблення нових, науково обґрунтованих підходів до вирішення проблем міжетнічних та етнополітичних відносин; сприяння становленню політико-правової суб’єктності громадських організацій, які репрезентують інтереси національних меншин в економічній, соціальній та культурній сферах; здійснення постійного системного моніторингу етнонаціональних відносин в Україні, економічного, культурного, політичного стану української нації, національних меншин задля виявлення проблемних моментів у сфері етнонаціональних відносин, швидкого реагування на них та запровадження ефективних політичних і правових механізмів попередження та розв’язання конфліктних ситуацій; створення умов для відновлення прав представників народів, які були депортовані в радянську добу за національною ознакою і які повернулися в Україну на постійне проживання.

У соціально-економічній сфері: забезпечення організаційних та матеріальних умов, що сприяють врахуванню та задоволенню потреб та інтересів представників української нації, національних меншин; розробка державних і регіональних цільових програм облаштування: адаптації та інтеграції осіб, депортованих за національною ознакою, що повернулися на постійне проживання в Україну, а також фінансування цих програм з державного та місцевих бюджетів; податкове заохочення благодійної діяльності, спрямованої на збереження й розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності української нації, національних меншин; забезпечення рівноправності громадян України незалежно від етнічного походження у користуванні природними ресурсами, які є об’єктами права власності українського народу; створення організаційних і правових умов для підтримки розвитку підприємництва та традиційних видів господарської діяльності представників національних меншин.

У культурно-гуманітарній сфері: створення умов для збереження та розвитку мов національних меншин, їхньої етнокультурної спадщини (історії, національних звичаїв, традицій); формування і поширення цінностей міжетнічної злагоди, толерантності шляхом впровадження відповідних програм їх у систему дошкільної, загальної середньої та вищої освіти; сприяння розвитку міжкультурного діалогу з метою формування в українському суспільстві атмосфери толерантності, впровадження програм з протидії та запобігання ксенофобії; утвердження толерантності та недопущення розпалювання національної, расової та релігійної ворожнечі у публічних сферах: інформації, освіті, управлінні, політиці.

У сфері зовнішньої та міграційної політики: сприяння збереженню і розвитку культури, мови, задоволенню культурних потреб українців, які проживають за межами України, шляхом ініціювання програм, що сприяють збереженню етнічної української ідентичності та спонукають українців за кордоном відстоювати та лобіювати інтереси України у країнах проживання; залучення закордонних українців та їх громадських об’єднань до заходів, ініціатив щодо піднесення міжнародного іміджу України; оптимізація міграційної політики; розробка та впровадження програм інтеграції іммігрантів в українське суспільство; налагодження співпраці з країнами, які приймають трудових мігрантів з України, для забезпечення їх правового і соціального захисту; створення умов для вільного налагодження й підтримання зв’язків громадян України з представниками своєї національності та їх громадськими об’єднаннями за межами України.

Стаття 12.

Україна дбає про задоволення національно- культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

Піклування про задоволення духовно-культурних потреб співвітчизників, які постійно мешкають чи тимчасово перебувають за кордоном, є характерною ознакою та одним з головних напрямів зовнішньополітичної діяльності багатьох демократичних держав.

У розділі VІІI Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. наголошується, що Україна «виявляє піклування про задоволення національно-культурних, духовних і мовних потреб українців, що проживають за межами Республіки».

Держава бере на себе зобов’язання щодо задоволення національно-культурних і мовних потреб