Юрій Павлович Винничук - Аптекар

надивуватися терпінню отця Амброзія, бо не всі злочинці погоджувалися повторювати ці слова і сипали радше прокльонами, але тоді чернець промовляв ті слова замість них. Промовляв спокійно, але голосно, і ніщо його не могло збити з пантелику.

Цього разу все було незвичним. Раніше кат сам приходив до приреченого на страту, стукав йому у двері, просив вибачення, потім в’язав руки і вів до помосту. Тепер розбійника, закутого в ланцюги по руках і ногах, вело восьмеро ціпаків, позаду йшов отець Амброзій з молитовником під пахвою. Чугай мав на вигляд років сорок, був кремезним хлопом, ціпаки сягали йому хіба до рамен. Він перелякано крутив головою на всі боки, коліна йому підгиналися, він падав, але ціпаки хутенько його підхоплювали і далі ледь не волочили. Уже на сходах його мусили підпихати і підтримувати, бо він весь час слизькав і не потрапляв ногами на східці. Страх у його очах був звіриний, з рота стікала слина, а з очей — сльози. Дивно було бачити цього зарізяку в такому стані, і кожен розумів, що вбивати куди легше, аніж самому йти під меч.

Врешті, коли він опинився на помості й глянув на ката, що мав спокійне незворушне обличчя, ноги йому знову підкосилися. Кат стояв, зіперши руки на руків’я меча, на червоній катовій рукавиці іскрився перстень зі зеленим каменем. Суддя розгорнув скручений руркою папір і прочитав присуд, а відтак проголосив:

— Нагадую, ніхто під страхом покарання тілесного і майнового не повинен чинити майстрові малодоброму жодної перешкоди, і якщо станеться так, що він схибить, то ніхто не сміє піднімати на нього руку. Дійся воля Божа.

За ним озвався отець Амброзій:

— Сину мій, — звернувся він до розбійника, закінчивши коротку молитву, — причастися таїнств святих і сподобися прощення за гріхи свої… А тепер повторюй за мною…

Увесь цей час Каспер не зводив очей з Чутая, про якого досі всі чули, як про неабиякого відчайдуха, що міг відбитися від десятка вояків, але тут, на помості, він стояв геть безпорадний, пальці у нього тремтіли, а на прокушених вустах червоніла кров, з його розкудланого волосся стирчало сіно, вочевидь, те саме, на якому він займався любощами вранці. Каспер раптом відчув прихильність до страченця.

Дивним чином їх єднало тепер щось спільне — одного й того самого дня вони розлучилися з п’янким запахом сіна і ще п’янкішим запахом жінки.

Підмайстри силоміць змусили розбійника вклякнути на поміст, голову його поклали на пеньок правою щокою, а потилицею до ката. Однак розбійник повернув голову на другий бік і упівока стежив за катом. Підмайстри відступили на кілька кроків. Кат підняв меча. Розбійник захлипав голосно, закашлявся, давлячись слиною і спробував підвестися, але меч розтяв повітря і з силою опустився на шию. Каспер з незвички ледь не випустив меча з рук, так потужно рвонула ртуть до вістря. Голова відскочила, гучно вдарилася об дошки й відкотилася, підмайстер хотів ногою її притримати, але послизнувся й гугупнув, закривавивши плечі, другий підмайстер був спритніший і підхопив голову за волосся та показав натовпу, який схвально загудів, очі мертвої голови мруґнули і заплющилися, а вуста роззявилися. Підмайстер, показавши голову на всі чотири боки світу, шпурнув її до коша. На помості тим часом кидалося в судомах безголове тіло, цвиркаючи кров’ю на всі боки з розрубаної шиї, аж натовп мусив відступити трохи назад, охкаючи та зойкаючи, бо бризки летіли уже перед носами роззяв. Коли ж тіло врешті завмерло, тиша запанувала така, що чути було, як кров, стікаючи з помосту, скрапувала в кам’яний жолоб і тоненьким дзюрком стікала, перемішуючись із болотом і сміттям.

Тоді лише люди почали розходитися, а їхнє місце зайняли пси, що жадібно хлебтали ще теплу кров, скалили зуби і гаркотіли.

Розділ 9. КАТІВНЯ

Із записок Лукаша Гулевича.

«Березень — квітень 1647 року.

Отже, я перебрав обов’язок судового медика, і темні льохи катівень зустріли мене холодом і вологістю, викликаючи стан пригнічення і сумнівів щодо обраної посади. В’язниць у Львові було сім, і кожна мала часом чудернацьку назву: Горішня, Біла, За Ґратою, Весела, Ґелязинка, Аведичка і Доротка. Охороняли їх доволі недбало, так що траплялися випадки, коли в’язні тікали. Шляхетних злочинців уповноважений був виловлювати бурґграф, що сидів на Високому Замку, також він полював на розбійників, але тільки тоді, коли йому давали до розпорядження загін драгунів. Упійманого злочинця він передавав війтові, під чиєю орудою було дванадцять лавників. Частина з них складала лавничий суд, який і визначав покарання, але, коли йшлося про шляхтича, то не так просто було його засудити. Порядку у місті й на передмістях пильнував ратушний гутман, або ж нічний бургомістр. Він мав ловити злочинців, стерегти міські брами і наглядати за в’язнями. Гутман керував міською вартою, чи то пак ціпаками, бо мали вони ціпи на озброєнні. Окрім лавників, містом урядувало дванадцять райців, що займалися переважно політичними і адміністративними питаннями. З ранцями мені доводилося мати справу рідко, а от з членами лавничого суду — постійно, найбільший авторитет серед них мали Томаш Зількевич, хоч і молодий ще, та Бартоломей Зиморович.

— Ви знаєте, як пахнуть мури в'язниці? Це неповторний запах, — бурмотів старий ключник, показуючи мені місце моєї праці. — Кожен, хто потрапляє сюди, вбирає його в себе, як губка, і потім ніколи не годен із ним розпрощатися. А якщо стіни в'язниці із дерева, то дерево просякає тими запахами до глибини свого нутра. Підлога в „Доротці“ гниє від самого лишень дихання в'язнів. Але ви, пане, не переживайте. Вам тут не жити. Прийшли та й пішли. А от я вріс, як гриб, у цю цвіль і сирість. Ношу її ось тут, — він постукав себе в груди, — і скільки б не видихував її на свіжому повітрі, видихати не годен. Хіба з останнім подихом позбудуся її.

Перші тортури, за якими я спостерігав, були над двома молодицями, які займалися з дияволом любощами та намагалися причарувати свого пана, в якого служили. Після купелі в річці та після того, як їм влили по десять літрів зимної води в горлянки через спеціальні лійки, обидві призналися у всьому. Животи їм напучнявіли, яку вагітних, я наполіг, аби їх залишили відпочити на сіні, бо вже втрачали свідомість. Вони просилися, щоб їм дали спокійно