Стівен Кінг - Чотири після півночі

Все вийшло з-під контролю. Але відправляти мене отаким чином… я почуваюся свинею, яку женуть на бійню.

— Мені жаль, — сказала Лорел. Але жаль їй також було себе.

Сліпа дівчинка вже прийняла її; Лорел не потрібна була друга прибрана дочка. Тепер, коли Лорел знову цілком позбавилася сонливості, вона виявила, що їй страшно — дуже страшно. Їй не хотілося опинитися в ролі сміттєвого бака Бетані, якщо та збереться вивалювати велику купу своїх гризот у стилі фільмів-катастроф. Ця думка змусила її знов усміхнутися; вона просто не могла втриматися. Дійсно, що суцільний чортячий сказ. Так і є.

— Мені також жаль, — мовила Бетані, — але, думаю, зараз не той час, щоб про це непокоїтися, еге ж?

— Гадаю, мабуть, що так, — відповіла Лорел.

— А пілот ніколи не зникав у якомусь з тих аеропортівських фільмів, ні?

— Такого я не пам’ятаю.

— Вже майже шоста година. Залишилося летіти дві з половиною.

— Так.

— Якщо тільки світ там і досі є, — сказала Бетані, — для початку й цього вже вистачить. — Вона знову подивилася на Лорел уважно. — Мабуть, у вас зовсім нема ніякої трави, чи як?

— Боюся, немає.

Бетані знизала плечима, подарувавши Лорел втомлену, але в той же час якусь чудернацьки переможну посмішку.

— Ну, — промовила вона. — Тут ви мене перевершуєте — я просто боюся.

6

Дещо перегодом Браян Інґал знову звірив свій курс з повітряною швидкістю, навігаційними покажчиками і картою. Наостанок він подивився собі на годинник. Було дві хвилини по восьмій.

— Ну, — не озираючись, звернувся він до Ніка, — я думаю, час приблизно настав. Всратися або обхезатись.

Він потягнувся рукою до кнопки «ЗАстебнУТИ ремені безпеки». Стиха, приємно дзеленькнув дзвоник. Потім Браян клацнув тумблером інтеркому і взяв мікрофон.

— Вітаю, леді і джентльмени. Це знову капітан Інґал. Ми зараз над Атлантичним океаном, приблизно за тридцять миль від узбережжя штату Мейн, і дуже скоро я розпочну зниження в напрямку району Бенгора. За звичайних обставин я не вмикав би застереження щодо ременів безпеки так рано, але обставини у нас незвичайні, а моя мати завжди казала, що розсудливість є найкращою складовою хоробрості. А поза гумором, я хочу, аби ви переконалися, що ремені безпеки на вас затягнуті й застебнуті. Умови під нами не здаються якимись особливо загрозливими, проте, оскільки радіозв’язку я не маю, погода там може подарувати нам усім якісь сюрпризи. Я весь час сподівався, що хмари розійдуться, і над Вермонтом таки помітив кілька невеличких шпарин, але, боюся, їх знову затягнуло. Зі свого досвіду пілота можу вам сказати, що хмари, які ви бачите під нами, не є підставою очікувати якоїсь дуже поганої погоди. Гадаю, в Бенгорі погода може бути похмурою, з невеличким дощем. А зараз я починаю наше зниження. Будь ласка, зберігайте спокій. Уся приладова панель у мене горить зеленим, тож усі процедури тут, у пілотській кабіні, залишаються рутинними.

Браян не обтяжував себе програмуванням автопілота на зниження; зараз він розпочав цей процес власноруч. Він завів літак у довгий, повільний поворот, і сидіння під ним злегка похилилося вперед, коли «767-й» почав повільно планувати вниз, до хмар на висоті 4000 футів.

— Дуже втішливо, еге ж, — сказав Нік. — Вам варто було стати політиком, друже.

— Сумніваюся, що пасажири зараз почуваються дуже втішно, — відповів Браян. — Про себе я знаю, що ні.

Фактично, йому було страшно, як ніколи під час керування літаком. Порівняно з цією ситуацією, падіння тиску під час того рейсу № 7 з Токіо здавалося дрібною вадою. Серце в його грудях гупало повільно і важко, неначе похоронний барабан. Браян глитнув і почув, як у нього клацнуло в горлі. «Боїнг» проминув 30 000 футів і продовжував зниження. Ті білі безформні хмари тепер поближчали. Вони простягалися від обрію до обрію, немов підлога якогось фантастичного бального залу.

— Мені до всирачки страшно, друже, — промовив Нік Гопвел дивним, хрипким голосом. — Я бачив, як гинуть люди на Фолклендах[113], сам отримав там кулю в ногу, маю на доказ того тефлонове коліно, я лише на волосину врятувався від вибуху вантажівки-бомби в Бейруті — у вісімдесят другому то було, — але ніколи мені не було так страшно, як оце зараз. Певною мірою мені хочеться схопити вас і примусити повернути нас назад, вгору, на таку висоту, на яку тільки спроможна залетіти ця пташка.

— Нічого доброго з того не вийшло б, — відповів Браян. Тон у нього більше не був врівноваженим; він почув у ньому власне серцебиття, від чого голос дріботів, скачучи з крихітними варіаціями вгору і вниз, наче в джизі. — Згадайте, що я вже казав: ми не можемо залишатися в повітрі вічно.

— Сам знаю. Але я боюся того, що під тими хмарами. Або не під ними.

— Ну, ми це з’ясуємо разом.

— Іншого вибору нема, друже?

— Жодного.

«Боїнг-767» проминув 25 000 футів і продовжував зниження.

7

Усі пасажири перебували в загальному салоні; навіть той лисий чоловік, який більшу частину польоту вперто тримався свого крісла в бізнес-класі, тепер приєднався до них. Ніхто не спав, окрім бороданя в самому хвості. Звідти чулося його безтурботне хропіння, й Алберт Кавснер на мить відчув гостру заздрість — якби ж то він теж міг прокинутися вже після того, як вони опиняться в безпеці на землі, як це майже напевне відбудеться з бороданем, і сказати те, що майже напевне скаже цей бородань: «Де це ми, чорти забирай?»

Єдине, що також порушувало тишу, було тихе рии-ип… рии-ип… рии-ип від Креґа Тумі, який продовжував розчленовувати журнал авіакомпанії. Сидячи з туфлями, глибоко зануреними в купу паперових смужок.

— Приятелю, чи не могли би ви це припинити? — запитав Дон Ґефні. Тоном затятим, напруженим. — Мене воно дратує, хоч на стіну лізь.

Креґ обернувся. Зміряв Дона Ґефні парою широко розплющених, незворушних, порожніх очей. Знову відвернувся. Підніс ближче аркуш, над яким наразі був працював, той виявився східною половиною мапи маршрутів «Американської гідності».

Рии-ип.

Ґефні розтулив було рота, аби щось сказати, та потім щільно його й стулив.

Лорел однією рукою обнімала за плечі Дайну. Дайна обома руками трималася за вільну руку Лорел.

Алберт з Робертом Дженкінсом сиділи одразу перед Ґефні. Попереду Алберта сиділа та дівчина з коротким, темним волоссям, вона трималася так скуто прямо, наче була дротами зшитою. А поперед неї сів Лисий з бізнес-класу.

— Ну, принаймні, нам вдасться дістати щось поїсти, — голосно промовив він.

Ніхто не відгукнувся. Здавалося, пасажирський салон замкнуто в якійсь твердій мушлі напруженості. Алберт Кавснер відчував, як кожна волосинка на його тілі настовбурчилася. Він пошукав