Ірен Віталіївна Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

на одному з найбагатших узбереж Каліфорнії, — ніхто би не повірив.

Галасливий, зі смоляним волоссям, зібраним на потилиці у зворушливу гульку, щокастий, Мігель одразу справив враження свого хлопця і я не без задоволення потис його велику м’ясисту долоню.

Ліза поруч із ним здавалася мишкою.

У своє авто він вніс її двома пальцями.

Мов шахову фігурку переставив.

І ми помчали їсти розрекламованого Дезмондом каплуна.

Дорогою Мігель, як годиться гостинному господареві, розповідав про місцину, в якій нам довелося опинитися. Говорив голосно, не дивлячись на дорогу і без жодної перерви на рекламну паузу — тобто, наші захоплені вигуки.

Підозрюю, що він повіз нас найдальшою дорогою, щоби охопити всі краєвиди, котрі могли би нас вразити. Ми крутили головами на всі боки, впевнюючись, що дійсно потрапили в зелений тихоокеанський рай.

Височенні пальми розхитувалися над трасою, мов гігантські квіти з банановими пелюстками. Далеко за грядою білосніжних будівель, котрі скидалися на грудки пресованого цукру, зеленіли неосяжні поля для гольфу, підстрижені під гребінку.

Зробивши крутий поворот, Мігель помчав крізь місто, котре все ж таки подекуди мало досить демократичний вигляд.

Але на самому узбережжі, де розташувався його готель, нас знову оточили пейзажі, бачені в кіно: стерильні стежки, анфілади пальм і геометрично підстрижена рослинність.

Все виглядало ідеально, немов цю іграшкову місцину змайстрував небесний ювелір, орудуючи мікроскопічними інструментами.

Ми не могли відмовити доброзичливому нащадку племені кумеяй ані в поселенні, ані у вечері, яка чекала на нас на відкритій веранді.

Мігель запевнив, що з верхнього майданчика добре видно те поселення, в якому мешкає об’єкт нашої зацікавленості. Але спішити туди не варто, адже просто так потрапити в «gated community» (так називалася закрита зона, котра розташовувалась за парканом) нам буде нелегко, якщо нас туди ніхто не запрошував.

Оскільки ми дійсно були з розряду саме таких гостей, нам не залишалося нічого іншого, як оцінити свої шанси з висоти Мігелевого готелю, що мав назву «Енні».

Три наших номери містилися на одному поверсі і сполучалися одним широким і довгим заквітчаним балконом.

Ми домовилися прийняти душ, переодягтися і вийти до вечері хвилин за тридцять.

Я обожнюю заходити в невідомі готельні номери!

Не знаю чому, але от такі тимчасові помешкання викликають у мене дивні і приємні асоціації: ніби вповзаєш в чужу шкіру, котра на певний час здається тобі кращою за власну.

І тим приємніше, що про такі помешкання не треба дбати, адже невидимі феї в потрібний час підкладуть тобі все нове, свіже — рушники, капці, халати, різні миючі прибамбаси у ванній кімнаті, наповнять холодильник напоями, ідеально застелять зібгані простирадла.

Постоявши під душем, я вийшов на балкон.

Тихий океан котив довгі повільні хвилі, сягаючи квітучих садів «gated community».

Приватні пляжі цього поселення, на відміну від пляжів по цей бік набережної, біля підніжжя нашого готелю, були сліпучо-білими, ідеально гладкими і порожніми, мов поверхня Місяця.

А тут, внизу під балконом, ресторанчики і кав’ярні тулилися одне до одного, мов у бджолиних стільниках.

На пляжах юрмилися люди, в хвилях борсалися серфінгісти, ревіли скутери, а на горизонті погойдувалися яхти.

На цьому тлі, те уквітчане поселення здавалося штучним, марсіанським, безлюдним.

І тривожна думка про те, що вона мешкає там, неприємно дряпнула по серцю.

За півгодини на нас чекав накритий стіл на веранді Мігелевого готелю.

За кожним кріслом стояв офіціант.

Сам господар, одягнений досить карнавально — в яскраво-червону сорочку з чорною шкіряною краваткою і вишитим широким паском (певно, так одягалися його пращури!) стояв біля столу.

Ми розсілися.

Офіціанти заснували за нашими спинами. Поставили величезні тарелі, накриті срібними банями, хлюпнули в бокали по ковтку вина, щоб ми вибрали те, що найбільш смакує, заклацали запальничками, засвічуючи свічки.

Одне слово, все було досить респектабельно.

До тієї миті, поки Дезмонд не поплескав Мігеля по плечі:

— Досить, старий. Покінчимо з цим показовим виступом! А тепер давай поїмо по-людськи.

Мігель розреготався і зробив знак офіціантам.

Ті вмить випарувались з веранди, лишивши біля нас триярусну тацю.

Їли, як і їхали — під нестримні коментарі Мігеля щодо тієї чи іншої страви, в яких він розбирався, як фаховий кухар.

Ми чемно кивали головами, жували, посміхалися і ставили ввічливі риторичні запитання, щоби не образити привітного господаря.

Звісно, для двох з цієї веселої компанії, це кулінарне кишкоблудство зводилося до одного: якнайшвидше звільнитися і піти до того квітучого «віліджа», що маячив внизу, аби рознести його на друзки і скалки в пошуках одного відірваного ґудзика!

Цими двома були я і Єлизавета Тенецька…

…Фарширований каплун, котрого вивезли на таці, немов китайського імператора, дійсно мав загрозливий для шлунку вигляд. Ним могла б наїстися ціла армія. А ми вже були ситі після десятка закусок.

Я безпомічно глянув на Дезмонда, той — на Єлизавету. Вона зрозуміла без слів.

Наші шлунки потребували перепочинку!

Пані Тенецька розпочала «світську» бесіду, котра за пару хвилин завдяки її майстерності ставити запитання і жваво реагувати на відповіді, переросла в невимушену балачку, в якій, здавалося, брав участь і наш розкішний каплун.

Я робив зацікавлений вигляд і тоскно вдивлявся у «марсіанські» пляжі.

Набережна спалахнула ілюмінацією.

Червоне сонце вже наполовину сиділо у воді.

У густій зелені поселення «gated community» теж зажевріли вогники.

Певно, візит туди доведеться відкласти до ранку, з прикрістю подумав я, у піввуха слухаючи, як Дезмонд домовляється з Мігелем про покази нашого фільму для мешканців готелю.

Я майже випав з розмови, споглядаючи за життям набережної, дослухаючись до музики живих оркестрів і мріючи швидше опинитися у себе в номері на широкому двоспальному ліжку. Далекий переліт давався взнаки. Ми куняли.

Очі, заворожені ритмічним накатом довгих океанських хвиль, почали злипатися.

Майже у напівсні, почув, як Мігель з різким звуком відсунув свій стілець.

— Зараз, зараз я її вам покажу! — сказав він, звертаючись до Лізи, яка, певно, поставила йому якесь запитання.

Скочив і вибіг за двері.

Повертаючись до дійсності, я запитально поглянув на друзів.

— Що сталося?

— Ліз запитала в нього про родину, — пояснив Дезмонд.

— І він приведе їх всіх сюди? — зморщився я.

Після дороги і поживної їжі з міцною випивкою, не мав жодного бажання знайомитись з родичами Мігеля.

Дез похитав головою:

— Вони всі загинули в Пхукеті. Під час того цунамі дві тисячі четвертого. Дружина і двоє дітей. Він відправив їх відпочивати. Сам добудовував цей готель. Тепер вважає себе винним.

Отже, за жвавістю огрядного веселуна таїлася своя історія.

— А куди він побіг? — запитав я.

— Зараз побачиш, — зітхнув Дезмонд. — Він показує це не всім. Але я