Сергій Карюк - Нечиста кров

розповів про того красеня, Голоту, так? Що піймав убивцю старої Брановицької… — заговорив князь своїм звичним спокійним голосом.

— Шукаємо його, вельможний пане, — полегшено зітхнув Краварж, радіючи переміні настрою князя.

— То знайдіть, знайдіть, цікаво було б на нього поглянути. І вивезіть мене надвір, хочу подивитися, як ідуть приготування до іменин Ельжбети, — клацнув Яблоновський пальцями.

Краварж знову махнув комусь рукою, і у двері вскочили двоє здорованів — гайдуків. Вони підняли тапчан із князем і обережно винесли його на ґанок. З гори, на якій стояв будинок війта, було добре видно, як на вигоні споруджують величезне шатро та ставлять лавки для глядачів. Усе внизу нагадувало розбурханий мурашник: теслі гупали сокирами, лугом проходжувалися княжі гості, прямо з діжок їм наливали мальвазію, токайські, іспанські та французькі вина, грали музики, вешталися цигани з дикими звірами на повідках, панські гайдуки сиділи біля своїх вогнищ, а циркачі жонглювали. Доповнювали цей Вавилон актори князівського театру, що гучно репетирували уривки п’єс. Яблоновський, який вигадав увесь цей виїзд у ліс, аби розвіятися після варшавських баталій у Сеймі, тепер відчував себе античним богом середньої руки, що одним своїм словом запустив живий механізм із кількох сотень людей. Він нарешті забув про біль у сідницях і з задоволенням подумав, що святкування іменин його фаворитки Ельжбети Фаркаї має врешті втішити примхливу й ревниву угорку, яка останнім часом висотувала з нього всі соки своїм нестерпним характером.

Поки пани перетворили вигін на барвистий маскарад, усе село зібралося трохи осторонь, на схилах пагорба. Ближче підходити боялися і з відкритими ротами дивилися на стовпотворіння на вигоні, яке до того вражало селянську уяву, що не було чутно й звуків їхніх голосів — ніхто навіть не перемовлявся, усі мовчки дивилися на чудасію.

«Князь Антоній Барнаба вміє дивувати, — піде поголос по варшавських салонах. — Глухе волинське село, в якому ніжні столичні магнатики почуваються, як під час мандрів по джунглях Ассаму, він перетворив на справжню казку. Хай-но ці Мнішеки та Потоцькі трохи потеревенять про великого оригінала Яблоновського», — задоволено думав, лежачи на животі з келихом вина, князь Антоній Барнаба. Він саме насолоджувався ефектом своєї вигадки, коли за спиною хтось сів на край його ліжка. Антоній здивовано повернувся й наштовхнувся на уважний погляд чоловіка, що саме опорожнював його графин, заливаючи в горлянку бургундське.

— Ти що робиш, лайдаку! — до незнайомця, що й досі хлебтав вино, з виряченими очима підскочив Краварж. Князь у відповідь лише підняв руку й роздратовано помахав нею.

— Не треба, не треба, Амброже. Почекай.

— Звісно, що не треба, — Голота врешті відняв губи від графина. — Подорожньому, що дивом врятувався від смерті, дають прихисток і попоїсти навіть нехрещені бусурмани у моторошних пустелях Арабії. Не думаю, що князь Антоній Барнаба Яблоновський гербу Пруси III менш милосердний, ніж якийсь там шейх чи емір.

Очі князя розширилися, і перш, ніж Краварж встиг вимовити чергову порцію прокльонів, Яблоновський здивовано запитав:

— Богуславе, це ти чи хто?

— Пане Антонію, давайте без фамільярності. Тут я — Голота, тож дотримуйтеся такої точки зору, — нахабно відповів новий гість і продовжив цмулити вино.

— Що ти тут робиш? Мені сказали, ти десь в Іспанії, у тому, як його, Кадисі чи Хересі, — Краварж, вирячивши очі, дивився на князя, якого Голотине нахабство лише насмішило, бо той реготнув і зацікавлено посунувся до гостя.

— Ех, Андалузія, любов моя. Гітара на спині, в одній руці еспада[43], в іншій — нінья,[44] пляшка Санлукар-де-Баррамеданастолі… Спогади, приємні спогади — це все, що в мене лишилося, пане. Але я повернувся, як бачите. Додому! — саркастично посміхнувся Голота. — Мабуть, мене сама доля тягне в рідний туман, дощі та багнюку, — похмуро закінчив він.

— Я повинен був здогадатися, коли мені сказали про того, хто розслідував смерть графині Брановицької. Але ж я думав, то якийсь самозванець, — Яблоновський знаком показав Краваржу забиратися.

— Скажу відверто, я був у скруті, тож мав щось розповісти правдиве й назвати кілька імен, аби мені повірили. У тому числі й ваше, — нахилив голову і відсалютував князеві келихом Голота.

— Так, так, так. Але ж як ти тут опинився?

— Довга й малоприємна історія. Як ви знаєте, після наших варшавських справ я мав поїхати до Іспанії. Звідти повернувся на початку року, але, як виявилося, не у той час і не у те місце. Довелося тікати від інквізиції, від кредиторів і від різноманітних месників за честь родини, звідки вони тільки беруться? Як виявилося, багатьом моя мармиза не до смаку, тож я подався на схід. Там також прийшлося несолодко. Якщо коротко, то після низки дурнуватих пригод я опинився голий і босий спочатку на вулиці, потім у лісі, а тоді у цьому болоті. І ви не повірите, але я шукав вас, ішов до Аннополя. Але знайшов, як це завше зі мною буває, лише неприємності. Мене більше цікавить інше, що ви, князю, робите у цьому Богом забутому місці?

— Як тобі сказати, милий друже. Офіційно — поводжу себе як звичайний польський магнат. Тобто п’ю, гуляю й дозволяю собі різні оригінальні й витончені вибрики на зразок виїзду в ліс зі своїм театром.

— А неофіційно?

— Неофіційно — ховаюсь.

— Від кого може ховатися князь Яблоновський? — здивувався Голота.

— Та від усіх. Від посланців того єкатерининського ката князя Рєпніна, від гінців Чарторийських, Потоцьких, від конфедератів з Радома, від королівських кур’єрів… — стомлено закриваючи руками обличчя, проказав Яблоновський.

— Що, усе так заплутано?

— З того часу, як ми були з тобою у Варшаві, мало що змінилося. Інтриги й влада, влада й інтриги. Хоча… Лукавлю я, Богуславе. Змінилося майже все. Тепер усі питання занадто складні і, здається мені, взагалі не мають відповідей. Річ Посполита на краю погибелі, друже мій. Московія і Пруссія тільки й чекають, аби нас розірвати, а ми лише їм допомагаємо у цьому. Як тут не втечеш…

— Щось раніше я такого від вас не чув.

— Тікаю, аякже. А ще мені потрібно подумати. Зважити за і проти. Уже скоро маю зробити крок, що змінить не лише мою долю. Ти, як любитель пафосних промов, маєш оцінити і мою, — засміявся Яблоновський. — Але найдурніше, що цього разу вся ця патетика доречна. Адже чию сторону я не оберу, це значно порушить баланс сил, а про наслідки доведеться лише здогадуватись…

— Щось ви обрали не надто спокійне місце, аби подумати про це…

— Я вже чув. Якийсь бедлам! Завтра ж заміню Краваржа, він тут такого навійтував, що мені доведеться з Малаховськими все залагоджувати, а може, й судитися. Що